Одного лише разу Василеві здалося, що він побачив між хмарами щось зелене. Великий розрив верхнього шару хмар відкрив нижній шар. І в ньому немов… немов якась дірка. Що там? Дірка майнула на невловиму мить — і зникла. Але там було, було — зелене!
Василь з надією поглянув на сусідів. Сокіл напевне не помітив нічого. Обличчя його було похмуре й напружене. Він щось обдумував. Проте, Гуро не менш уважно поглянув на Василя. Помітивши схвильованість юнака, він сказав:
— Щось помітив, хлопчику?
Василь вагався: може, це тільки здалося?
— Та кажи, кажи!
— Здалося мені, що помітив…
— Зелене?
Василь здригнувся: невже й Гуро бачив?
— Так, зелене. Але на одну секундочку лише. І я не певен.
— Таке саме бачив і я, — задумливо сказав Гуро. — Ну що ж, подивимося ще…
Микола Петрович весь час не сходив з свого місця в навігаторській рубці. Він не почував утоми. Велике, бурхливе збудження охопило його. Аргонавти Всесвіту наближаються до своєї мети. Пройдено майже весь шлях. Залишається тільки закінчити спуск. Тільки… Але скільки небезпек у цьому «тільки»! Страшних небезпек, які виникли тепер, після того, як академік пересвідчився, що головна його зброя для спостережень поверхні Венери — його інфрачервоний екран — не діє. Микола Петрович чув, як пояснював Василеві Сокіл можливі причини цього. І старий академік не міг нічого додати до цих непевних пояснень. Та хіба в причинах була справа? Риндін знав одне: це не пояснювалося тим, що апарат зіпсувався. Значить, допомогти справі він не міг. А всі інші причини зараз не мали значення. Екран не діяв — от і все. Хмари ховали під собою поверхню планети.
Проте, зараз Микола Петрович мав про що думати крім інфрачервоного екрану. Ракета, легко підкорюючись тяжінню Венери, плавко зробила другий еліпс. Наближалося третє гальмування. Це не було вже новиною. Микола Петрович знав, що все йде як слід. Від минулого хвилювання залишилися тільки сліди. Так само швидко ракета майнула над хмарами і віддалилася від них. Але тепер термометр показав усього двісті п’ятдесят градусів вище нуля. Поверхня Венери немов не віддалялася далеко; здавалося, що ракета робить рівне коло навкруги неї.
Так, уже третій еліпс. Микола Петрович тихо мовив:
— Через дві години п’ятдесят чотири хвилини четверте гальмування…
Втома дала себе відчути всім, крім нього. Одноманітна картина сірого моря хмар викликала у Василя сонливість.
Із зусиллям він примушував себе не заплющувати очей, але вони мов злипалися. Сірі хмари одна над одною — і нічого більше… Негостинно зустрічає їх Венера, відважних аргонавтів Всесвіту, негостинно… Повільно голова Василя схилилася на руки, обважніла голова стомленого юнака. І, здалося йому, майже тієї ж самої хвилини він знову підвів її. Ті ж самі хмари, ніякої зміни. Але чому таке стурбоване обличчя у Гуро? Чому Сокіл нервовим рухом руки пощипує свої маленькі вуса? Що трапилося?
В каюті було жарко. Василь відчув, як спітніли його руки.
— Що таке? — нерішуче запитав він.
— Пройшло останнє гальмування атмосферою, — відповів Гуро. — Ми починаємо знижуватися.
— Куди?
Замість відповіді Гуро тільки знизав плечима. І справді — що було відповідати? Під ними була все та ж сама густа завіса з хмар. Не було ніякої надії, що вона коли-небудь розвіється, дозволить знайти місце для посадки.
Микола Петрович розумів, що в таких умовах посадки ракетний корабель має всі шанси просто розбитися. З останнього гальмування ракета вийшла з швидкістю в сім з половиною кілометрів на секунду. Це значне зменшення швидкості, проте…
Простий підрахунок показував усю серйозність становища. Літак на Землі сідає з швидкістю близько ста кілометрів на годину. На годину, а не на хвилину навіть. І це вважається за рисковану швидкість. Посадка звичайного літака — найнебезпечніший момент польоту.
Ракета летіла тепер із швидкістю сім з половиною кілометрів на секунду, цебто — двадцять сім тисяч кілометрів на годину, у двісті сімдесят разів швидше літака. Ракета облетіла навколо Венери за годину й тридцять шість хвилин…
Проте, вибору не було. Інфрачервоний екран не діяв. Треба знижуватися без його допомоги, бо тепер навіть не можна було роздивитися на ньому того великого океану, що його видно було раніше. Весь екран був укритий сірими хвилями туману. Очевидно і справді на Венері були якісь невідомі коливання, що псували роботу чутливого екрану. Гаразд, однаково треба знижуватися.
Рука Миколи Петровича пересунула важіль на боковій стінці пульта. Задзеленчав тривожний сигнальний дзвоник. І відразу тіло Риндіна сіпнулося вперед. Він із зусиллям утримався на місці, в своєму пневматичному кріслі.