— Товаришу Гуро, — звернувся до нього Рижко, — з Миколою Петровичем негаразд. І я не знаю, що з Соколом…
Але тихий голос Сокола відразу заспокоїв його:
— Зі мною нічого. Просто кволість якась. А от що з Миколою Петровичем?
— Годі лежати, Вадиме, — тоном наказу сказав Гуро. — Вилазьте з гамака. Час до роботи. Василю, ходімо до Миколи Петровича. Що з ним?
Через кілька хвилин всі слухали слабий ще голос Риндіна. Старий академік, керманич небесного корабля, до останнього моменту не сходив зі свого поста. Останній удар ракети об ґрунт виштовхнув його з крісла й кинув на пульт, на рукоятки. Вдарившись лобом об пульт, Микола Петрович поранив голову. Кров залила обличчя, але думати про це було ніколи. Наосліп Риндін знайшов ручки керування електрикою і виключив рубильник, щоб випадкове замикання струму не наробило лиха. Потім, відчувши, що ракета спинилася й лежить нерухомо, Риндін спробував підвестися. Але не зміг. Дивна кволість охопила його. Він знепритомнів. Скільки часу він пролежав так, між кріслом і пультом, він не пам’ятав.
— Здається мені лише, — додав він, — що годинник показував під час нашого падіння дванадцяту годину і тридцять чотири хвилини. А скільки тепер?
Всі погляди спинилися на циферблаті головного годинника. І загальний вигук здивовання пролунав у каюті: годинник показував дев’яту годину і вісімнадцять хвилин!..
— Щось не так, — похмуро сказав Гуро. — Не уявляю собі, щоб ми всі пролежали непритомні близько дев’яти годин.
— Але це, очевидно, так, — похилив голову Сокіл. — Дивно лише, що знепритомніли ми всі разом. І майже водночас до нас повернулася свідомість.
Риндін мовчав, щось обмірковуючи. Нарешті, він сказав:
— Факт лишається фактом. Ми лежали непритомні приблизно дев’ять годин. Я думаю, що така довга й загальна непритомність є вияв реакції людського організму на раптове з’явлення ваги.
— Ваги?
— Так. Інших пояснень я дати поки що не можу. З’явлення ваги — не абиякий фактор. Я ще й зараз відчуваю велику кволість. Мені важко поворухнути і ногою і рукою.
Як доказ цього, Риндін повільно підняв руку, розглядаючи її, немов щось нове й незнайоме. Василь зовсім несподівано засміявся:
— Так чи не так, а все гаразд. Ми — на Венері! Ура, ура, ура — і так тричі! Перші збори представників широких людських трудящих мас на негостинній нашій сусідці Венері вважаю відкритими!
Він відступив на крок і урочисто продовжував, з радістю помічаючи, як з’являються перші усмішки на стривожених обличчях його товаришів:
— Дозвольте вітати вас, шановні товариші, з прибуттям. Ця знаменна подія в нашому ракетному житті свідчить про те, що ми живемо, житимемо і з честю виконаємо наші завдання. Шкодую лише, що до нас не завітали поки що представники трудящого населення Венери…
Він змовк, розгублено потираючи лоб рукою.
— Що таке, Василю? Чому спинилася ваша промова? — запитав його Сокіл, ще посміхаючись. — Такий красномовний виступ — і ось тобі!
Але Василь уже не сміявся. Він згадав своє дивне марення, потворну постать дракона. Страховище так яскраво стояло в його пам’яті, що він навіть здригнувся.
— Та що з тобою, хлопчику? Що трапилося? — збентежився вже й Гуро.
— Зараз поясню, — відповів Рижко.
Коротко й стисло він розповів про те, що бачив, чи про те, що йому марилося. Він змалював вигляд потвори, її голову, вигляд дерев, лісу, не забувши навіть про вітер. Глибоке мовчання було йому відповіддю. Його порушив Сокіл:
— Ви певні, що бачили оті гострі криві щелепи?
— Так, певен.
Сокіл знизав плечима:
— Поки що наука не знає нічого про такі потвори. Те, що розповів Василь, не нагадує мені жодної з істот юрського періоду.
— Так що з того? — нетерпляче перебив його Гуро. — Ви вважаєте, що коли серед відомих вашій палеонтології тварин не було такої потвори, то вона аж ніяк не може існувати тут, на Венері?
— Я не сказав цього. Просто, мені здається, що такої тварини не може бути серед ящерів, характерних для юрського періоду. Не може бути її й серед велетенських ссавців.
— Чому?
— Голова, що її так докладно змалював Василь, може належати лише якомусь представникові комах. Так, так, не дивуйтеся. Саме для них типові отакі шаблюваті щелепи.
— Отже, ви хочете сказати, що це була комашка? — іронічно спитав Гуро, не ховаючи посмішки.
— І цього я не хочу сказати, — стримано відповів Сокіл. — Насамперед, я говорив «комаха», а не «комашка». Це різниця. Але справа не в тому. На мою думку, якщо хочете знати, це не була ні комаха, ні ящер, ні будь-що інше.