Він витримав паузу і так само стримано, але з відтінком якогось глузування, закінчив:
— Це — плід буйної фантазії Василя. Скажемо, це йому примарилося — та й годі, — вів він далі, мов не помічаючи гнівних поглядів, які кидав на нього юнак. — Дуже цікаво, звісно, з погляду психологічного: як створюється в уяві людини фантастичний образ, складений з різних, зовсім неоднакових частинок. Мабуть, колись на Василя справило велике враження розглядання якоїсь комахи під збільшувальним склом, чи не так? — зробив свій глузливий висновок Сокіл, тепер уже звертаючись просто до Василя.
Але юнак, трохи зашарівшись, відповів:
— Не пам’ятаю такого випадку. І взагалі не люблю комах…
Сокіл засміявся. Йому подобалася впертість юнака.
— Значить, ви певні, що це вам не примарилося?
— Ні, я не знаю. Тільки не пам’ятаю, щоб я колись бачив таке раніше, хоча б і під збільшувальним склом.
Гуро підняв руку:
— Досить, Вадиме. Можу додати дещо від себе. Дуже дивно, але мені теж марилася така потвора. Зовсім така. Марилася сьогодні. Розумієте? Очевидно, водночас з Василем.
Обличчя його було таке серйозне, що Соколові й на думку не спало розглядати цю заяву, як жарт. Він знизав плечима:
— Не знаю. Не можу нічого сказати.
Тим часом Риндін, важко підвівшись, підійшов до шафи з приладами, взяв звідти вигнуті скляні трубки і лагідно сказав:
— Не варт сперечатися, друзі мої. Ми ще встигнемо взнати все. Можу лише сказати, що, як мені здається, несподіванок у нас тут буде більше, ніж могла б собі уявити найбуйніша фантазія. А тепер перше, що ми мусимо зробити, це проаналізувати склад повітря Венери. Вадиме, я попрошу вас зробити це.
Сокіл узяв скляні трубки і вийшов. Гуро обняв Василя за плечі і ласкаво сказав йому, навмисно знижуючи голос:
— Хлопчику мій, я мушу сказати, що все це тобі не марилося. Я не хотів говорити про це всім, щоб не турбувати. Але я так само бачив твого дракона. І дуже шкодував, що був відділений від нього склом і через те не міг випробувати кулею міцність його шкіри. Ні, ні, зараз ми більш не говоритимемо про це. Не варт. Встигнемо ще, як сказав Микола Петрович. А зараз ходімо, подивимося на дослідження повітря.
У центральній каюті Сокіл працював біля невеличкого приладу, вигнуті трубки якого входили в стіну. Це був автоматичний насос, що нагнітав повітря до скляних резервуарів. Складний механізм дозволяв відкривати й закривати крани на зовнішній стінці ракети. Повітря, всмоктуване насосом, проходило трубками з атмосфери і стискалося в резервуарах. Геолог неуважно озирнувся на Гуро й Василя і продовжував роботу. Та ось він озирнувся ще раз. Легка усмішка з’явилася на його обличчі. Не відриваючись від апарата, він іронічно сказав, підморгуючи Гуро:
— Тек-с… дракон, кажете?
Гуро змовчав; лише щелепи його вилицюватого обличчя гнівно стиснулися. Тим часом Сокіл закінчив набирати повітря. Обережно він викрутив скляні резервуари й поніс їх до навігаторської. Проба повітря Венери! Що вона дасть?
Аналіз повітря тривав усього кілька хвилин. Микола Петрович встиг тільки перев’язати поранений лоб бинтом, коли вже Сокіл із похмурим обличчям подав йому аркушик паперу з цифровими висновками. Риндін поглянув на аркушик. Брови його зсунулися, повиснувши над очима. Гуро й Василь дивилися на нього з німим запитанням. Риндін акуратно поклав аркушик у кишеню.
— Трохи згодом перевірю сам, — сказав він. — Особисто перевірю. Проте… друзі мої, з корабля, мабуть, нам не доведеться виходити інакше, як у скафандрах.
У скафандрах? На свіже повітря — одягати скафандр? Василь не розумів нічого. Але Риндін хмуро пояснив:
— За попередніми висновками аналізу — в атмосфері Венери не якісь там частини процента вуглекислоти, як на Землі, а… так, друзі мої, п’ятнадцять процентів вуглекислоти! Цього забагато для нас. Людина не може вільно дихати таким повітрям. Зрозуміло?
Тривожне мовчання панувало в каюті. П’ятнадцять процентів вуглекислоти… як же працювати в такому повітрі? Як шукати незнайдені елементи?..
Риндін ще раз розгорнув аркушик паперу з аналізом, перевірив цифри. Та навіщо було це робити? Хіба помилився б такий досвідчений дослідник, як Сокіл? Все було правильно. Гуро розлючено вдарив кулаком об стінку:
— Однаково, ми зробимо… — почав він і завмер так само, як і всі інші, прислухаючись.
Ракета здригнулася від важкого шкрябання. Наче хтось, напружуючись, силкувався її перекинути набік. Ось вона немов трохи піднялася — і знов стала на місце. Здавалося, якийсь велетень уперто шкрябав її. Дзвін стривоженого металу відповідав щоразу на це шкрябання. Василь бачив близько біля себе бліде обличчя Сокола, зсунуті брови Риндіна, стиснуті щелепи Гуро. І — мовчання, що порушувалося лише важким шкрябанням по металу, гуркотом та міцними поштовхами. Але ось Микола Петрович мовчки підняв руку й показав на вікно над пультом керування. Василь мимоволі схопився за дуже плече Гуро.