Неясна туманна тінь затулила собою все. Різким рухом щось промайнуло за вікном. Немов велетенська лапа дряпнула по кварцовому склу, стиснутому сталевою рамою. А ще за мить — за вікном розлилося примарне блакитнувате світло, невиразно вібруюче сяйво. Ближче, ближче…
Велетенські очі — зеленуваті, блискучі очі невідомої потвори дивилися у вікно. Не було ні носа, нічого, крім тих очей, що бездушно дивилися вперед, та зморшкуватого великого рота, вкритого твердими наростами. Блакитнувате сяйво розливалося саме від рота. І в обидва боки від нього розходилися й загрозливо змикалися криві, як серпи, зубчасті щелепи; розсувалися і змикалися, як дві криві гострі шаблі.
Це тривало одну лише мить. Через якусь секунду за вікном уже знову нічого не було. Страшна потвора зникла в глибокій фіолетуватій темряві, що загадково ховала в собі таємниці невідомого світу.
XII. ПРАПОР НА ВЕНЕРІ
Двоє людей у скафандрах з круглими металевими шоломами вийшли з отвору ракетного корабля. Люк зачинився за ними. Перша людина несла в руках якусь згорнуту річ; друга тримала в руці коротку автоматичну гвинтівку. Це були Риндін і Гуро.
Микола Петрович легко зіскочив на ґрунт, озирнувся навколо себе. Розкішний вологий і теплий ранок зустрічав їх. Високі гострі скелі підносилися високо вгору праворуч і ліворуч, скелі, укриті буйною рослинністю. Круті, стрімкі схили бігли навздогін за скелями — і неспроможні були наздогнати їх. А там, високо над скелями, повільно пливли важкі білі хмари, одна за одною, одна за одною. Сонце, мабуть, ніколи не пробивало їх своїм промінням. Але й без того світло заливало скелі й рослини навіть тут, у цьому глибокому міжгір’ї, де лежав ракетний корабель.
Гуро пильно оглядав скелі. Після нічних пригод він не довіряв Венері. Хто знає, може, отут, просто за найближчою скелею ховається ще якась потвора? Треба бути напоготові. І звична рука Гуро міцно тримала гвинтівку.
Риндін дивився на вершини скель. Гуро почув його голос:
— Здрастуй, невідома країно, дивна плането! — урочисто казав старий академік, простягаючи вперед руки. — Здрастуй, плането несподіваних таємниць, країно, на яку ще ніколи не ступала людська нога! Ми перші прийшли до тебе — і ми примусимо тебе відкрити нам свої таємниці!.. Ходімте, Борисе. Ота висока скеля — найпридатніша для нашої мети.
Швидкими кроками він попростував уперед, до вказаної скелі. Гуро йшов за ним, пильний і напружений. Очі його зиркали вусі боки, придивляючись до всіх підозрілих місць. Так, академіка Риндіна було кому захистити!..
Вадим Сокіл і Василь Рижко стежили за рухами товаришів через ілюмінатори каюти. Звідси їм було видно кожен їхній крок. Обидва вони заздрили Риндіну й Гуро, обом їм теж хотілося вийти на ґрунт Венери. Але Микола Петрович сказав:
— Коли б не було Василя, тоді все одно вам, Борисе, довелося б залишитися в кораблі на перший раз. Ми не можемо залишати ракету без догляду. А тепер, якщо в нас є Василь, то вам удвох буде веселіше. Зате обіцяю вам, що наступного разу залишуся я сам, а ви втрьох підете.
Що залишалося робити Соколові й Рижкові, як не виконати це розпорядження? Що залишалося їм тепер, як не стежити за кожним рухом людей у скафандрах, які йшли схилом міжгір’я?..
Але ось Риндін спинився. Він дивився собі під ноги — здивовано й пильно.
— Чи бачили ви колись таке? — спитав він у Гуро.
— Ні, — чесно відповів той, переступаючи з ноги на ногу.
Весь ґрунт під ногами мандрівників у цьому місці вкритий був міріадами комах. Найрізноманітніших форм, довгі, короткі, округлі, довгасті з шістьма, десятьма, з сотнями ніг, завбільшки з муху і завбільшки з великого жука-рогача, — комахи швидко пересувалися одним суцільним потоком. Цей потік спускався з одного схилу, перетинав міжгір’я і піднімався на другий схил. Комахи бігли одна за одною, немов хтось їх гнав. Жодна не відхилялася вбік від загального потоку, немов би це було постійне річище цієї річки живих істот.
Гуро обережно поставив ногу в гумовому чоботі всередину цього потоку. З огидою він відчув, як хрустять і розчавлюються комахи під його чоботом. Але це не зупиняло потоку, він посувався далі й далі.
— Дивна річ, — мовив мисливець. — Втім, це не перепона для нас.