Микола Петрович похитав головою:
— Поганеньке місце обрали ми собі для посадки… Як то ми звідси вибиратимемося?.. Адже тут ніякі колеса не допоможуть. І стартувати з цього міжгір’я невесело… Ач, скільки скель!..
— На жаль, нам не довелося вибирати, скільки я пам’ятаю.
— Це так, але… Ну, гаразд. Про це потім. Часу у нас ще вистачить. Давайте отут, Борисе. Цікаво, чи бачать нас товариші?
— Звісно, Миколо Петровичу. Адже ми на самій вершині.
Дійсно, Сокіл і Рижко бачили все. Лише на кілька хвилин Гуро й Риндін зникли з їхнього поля зору. Це було тоді, коли на мандрівників напали летючі комахи. Потім Василь і Вадим бачили, як Гуро стріляв.
— От уже й є для Бориса втіха. Вже полює, — сказав Сокіл.
— Значить, побачимо здобич. Може — якийсь заєць чи щось подібне. Покуштуємо, покуштуємо, — засміявся Василь.
Тепер вони бачили Риндіна й Гуро на вершині високої скелі, що панувала над усім міжгір’ям. Гуро, здавалося, розбивав щось киркою на вершині скелі. Риндін розгортав річ, яку він приніс із собою. Ще за кілька хвилин Микола Петрович поставив на скелі щось подібне до широкої товстої трубки. Від неї відходили дротини. Гуро акуратно прив’язав їх до вбитих у скелю кілків.
Тоді Микола Петрович повернувся до ракетного корабля й помахав рукою, немов звертаючи увагу товаришів. Гуро теж дивився у цей бік.
— Та бачимо, бачимо! — сказав Василь, вдивляючись у вікно.
Микола Петрович нахилився. Він щось робив із тією товстою трубою, що стирчала тепер з ґрунту. І враз ця труба почала зростати. Здавалося, вона витягалася вгору, як підзорна труба, коліно з коліна. Так це й було. Труба зростала, дедалі тоншаючи. Але верхня її частина була все-таки широкою. Ось вона піднялася на чотири-п’ять метрів. Спинилася.
І на її верхньому кінці, що враз став тонким, розпустився великий червоний прапор. Прапор Радянського Союзу, з золотим серпом і молотом, великий шовковий червоний прапор. Вітер підхопив його полотнище й замаяв ним. Труба-щогла похитувалася, підтримувана дротяними відтяжками.
Радянський червоний прапор маяв на високій скелі Венери!..
Це була урочиста хвилина. Микола Петрович і Борис Гуро стояли на вершині скелі під прапором, мов вартові. Василь схопив руку Сокола:
— Як красиво! Як пасує червоний прапор до цього зеленого схилу! Радянський прапор, товаришу Сокіл! Наш прапор!
Юнак забув про все. Він заспівав урочистий гімн Радянського Союзу, могутній «Інтернаціонал». Він співав його голосно, випроставшись на весь зріст і диригуючи руками. Сокіл підхопив. Гімн лунав у каюті корабля, але здавалося, що то лунають звуки з міжгір’я, що співає все — і скелі, і дерева, і густі кущі…
Але пісня закінчилася. Хвилинку в каюті панувала мовчанка. Потім Сокіл показав Василеві на небо:
— Здається, заходить великий дощ. Дивіться, яка хмара.
Справді, з-за гори повільно випливала велика темна хмара. Вона сунула низько-низько, майже торкаючись своїм важким тілом верховіття дерев. Очевидно, її помітили й Риндін з Гуро, бо, перевіривши ще раз кріплення щогли, вони поспішили вниз зі скелі. Хмара повільно вкривала все небо.
Ось уже впали перші важкі великі краплі. Вони прокотилися по склу ілюмінаторів, залишаючи на ньому широкі мокрі стежки. І майже зразу по тому дощ линув як з ринви. Це не був звичайний дощ, в якому можна побачити окремі краплини. Здавалося, що згори, з неба вода ллється просто великими бурхливими струменями, мов хтось там, угорі, просто перекидав одну за одною гігантські бочки, наповнені водою. Враз великі потоки води ринули поміж скелями вздовж схилів міжгір’я.
— Як то наші дістануться до корабля, — зітхнув Василь.
Сокіл, не відповідаючи йому, прислухався. Йому здалося, що він чує, як відчиняється зовнішній люк.
— Ідуть, ідуть! — радісно скрикнув Василь.
Ще через хвилину відчинилися двері каюти, і на порозі з’явилися Гуро й Риндін. Вода збігала з них на підлогу, вода вкривала їх з ніг до голови. Василь кинувся допомагати Риндіну скидати шолом.
— А ми вже турбувалися тут, Миколо Петровичу, — збуджено говорив він, зазираючи у вікно шолома.
— Еге, дощ такий, що будьте певні! — відповів йому Гуро. — Мені не доводилося бачити такого навіть під тропіками… Он, бачите, що робиться!..
Схили міжгір’я перетворилися на великі суцільні водопади. Вода мчала з них униз, створюючи на дні міжгір’я бурхливу річку.
— Може, ця вода винесе нас звідси? — сказав Гуро. Але, не чекаючи відповіді, махнув рукою: — Та де там!.. Варт лише згадати, як низько лежить ракета…