Два шоломи слухняно повернулися знов до ракети. Нижня частина її була стиснута скелями. Але вся вона лежала на ґрунті під кутом. Ніс її скерований був угору.
— Хіба це не нагадує вам трамплін? — радісно говорив далі Рижко. — Так, так, звичайнісінький трамплін, як ото бувають по гімнастичних залах. Ви тільки уявіть собі, як це буде. Ракета скерована вгору під кутом. Якщо Микола Петрович дасть вибухи потрібної сили, цілу серію вибухів, то ракета полетить угору по дотичній до ґрунту. Полетить саме так, як піднімалася вона з поверхні озера на Землі. І все. Не треба нічого висаджувати, це ж однаково, як естакада. Факт!
І знов дві голови в шоломах повернулися до ракети, немов зважуючи те, що говорив Рижко та перевіряючи його висновки. Потім шоломи повернулися один до одного, один з них хитнувся так само незграбно, як і раніше. А після цього шолом повернувся до Рижка, міцна рука потиснула його руку, і суворий голос Гуро проговорив:
— Хлопчику мій, я не шкодую, що ти опинився в нашій ракеті!
Його сірі, холодні взагалі очі цього разу дивилися на Рижка з помітною і незвичною ласкою.
— Так, Василю, це чудесна думка! — відгукнувся й Сокіл. — Обов’язково треба буде її здійснити. Сьогодні ж таки обговоримо її з Миколою Петровичем.
От тепер Василь розгубився. Він відчув, як кров заливає його обличчя, шию, заливає спину, спускається нижче, нижче… Як чудово, що крізь скляні вікна шолому це однаково непомітно!..
Вони ішли далі. Дійшовши до підніжжя скелі, на якій був установлений прапор, Гуро на хвилинку сів на скелю й озирнувся назад. Це було дивне видовище, фантастичне самим своїм змістом.
На невеличкому клаптику ґрунту, у вузькому і глибокому міжгір’ї зібралися представники різних епох розвитку живої природи разом з найудосконаленішими зразками здобутків людської техніки.
Високо вгорі тягся густий ліс, незаймані хащі юрського періоду, де вільно зростали, зеленіли й буйно квітли рослини, яких уже не бачить і ніколи не побачить живими стара Земля. На Землі вони давно-давно вже вимерли, віддали своє місце в житті іншим видам, знайомим сучасному людству. Серед тих незайманих хащів напевне ховалися дикі небачені тварини, потворні дракони, ящери, птахи. Десь там, у хащах, вони сиділи, чекаючи на ніч, чекаючи на свої майбутні жертви.
Первісні скелі спускалися від лісу сюди, ближче до яру. На них сиділи під великим червоним прапором з золотими серпом і молотом люди — троє людей у скафандрах і з зброєю в руках, готові захищатися, щоб мати змогу виконати свої завдання. Виблискувало товсте скло шоломів, матовими плямами грало світло на чорно-блискучих дулах гвинтівок.
А ще нижче, серед скель, нерухомо лежала довгаста металева сигара, міжпланетний космічний ракетний корабель аргонавтів Всесвіту, — найостанніше досягнення людського розуму, що принесло сюди, на чужу й далеку планету, перекинуло в хащі юрського періоду чотирьох представників людства, представників найкращої частини цього людства — радянського суспільства.
Араукарії, цикадеї, бенетити — і автоматична тридцятизарядна гвинтівка! Доісторичні потвори, дракони, ящери — і ракетний міжпланетний корабель! Справді, це була вдячна тема для поета!..
Всі відчували це — і ніхто не здивувався, коли Сокіл замріяно сказав:
— Яка чудова картина! Наче в фантастичній Уелсовій машині часу ми спустилися вниз, у невідомі надра земного існування життя — і тепер дивимося на те, чого ніколи не бачила жодна людина. Дикий, буйний, страшний краєвид — як він все-таки приваблює око! Хочеться дивитися, дивитися без кінця, вбираючи в себе якнайбільше, заповнюючи кожну клітинку пам’яті…
Шолом Гуро повернувся до Сокола. З хвилину мисливець придивлявся до товариша. Крізь товсте скло Гуро бачив замріяне обличчя Сокола. Геолог був лірично настроєний. І іронічний голос Гуро вплинув на нього, як душ холодної води:
— Здається, один мій знайомий ще на Землі ніяк не міг відірватися від земних краєвидів. Ледве сльози стримував. А коли я сказав йому, що, на мою думку, перед нами розгорнуться ще цікавіші краєвиди, закипів. Чи не пам’ятаєте ви такого випадку? І хто мав рацію?..
— Ну, гаразд. Мали рацію ви. Але знов-таки кажу, — непоетична у вас душа, Борисе. Душа сухаря, — відповів напівсердито Сокіл.
— Щодо душі, заперечую, — зауважив Василь. — Це стара термінологія. Факт! Душа, як кажуть, це — пара. І більш нічого. Навіть у найкращого поета.
— Тоді у Бориса це навіть не пара, а якийсь чорний дим! — вже й собі жартівливо відгукнувся Сокіл.
— Гаразд, хай буде дим, — спокійно погодився Гуро. — Але ходімо, бо нам треба роздивитися навколо. Рушаймо за мною!