Один за одним мандрівники рушили вгору між великими, мокрими ще від недавнього дощу скелями. Соковите листя папороті хрустко ламалося під ногами. Чоботи час від часу грузли в зогнилому листі, що встилало ґрунт. Гуро уважно придивлявся: йому дуже хотілося показати товаришам щось подібне до того потоку комах, який вони з Миколою Петровичем зустріли першого разу. Але, очевидно, це було і за умов Венери рідкісним видовищем. Щоправда, комах вони бачили дуже багато. Навіть зазнали нападу тих самих летючих комах, що нападали тільки в тіні і боялися світла. Проте, ці комахи водилися лише по схилах міжгір’я. Вище, ближче до рівної поверхні, їх уже не було: мабуть, тут для них було надто сухе повітря, хоч воно й було взагалі, як усюди на Венері, насичене парою, немов у оранжереї.
Тепер Гуро посувався вперед швидкими, але розміреними кроками, весь час тримаючи напоготові свою гвинтівку і уважно поглядаючи в усі боки. Він вибирав дорогу між кущами, іноді відламуючи гілля і складаючи з нього на дорозі хрести. Василь, що так само тримав гвинтівку напоготові, почув його тихий голос:
— Треба забезпечити собі можливість швидкого повернення додому, щоб не блукати потім. Я дуже радий, що нам ніщо не перешкоджає, Вадиме. Але — дивно, чому ми не бачимо нічого схожого з вашими юрськими потворами? Де вони всі поділися? Скільки я пригадую всі міркування — і ваші, і ваших товаришів-геологів, — тих тварин тут мусило б бути чимало. А ви послухайте — тут навіть тихо, якщо не зважати на дзижчання комах…
Всі прислухалися. Справді, тихо. Нічого, крім одноманітного шелесту листя, рівних подувів вітру, що хитав верховіття дерев, та настирливого дзижчання комах. Сокіл задумливо відповів:
— Не знаю… Може, населення Венери не любить денного світла й показує себе лише вночі?..
Ніхто нічого не відповідав йому. Бо Гуро враз спинився і, стискуючи гвинтівку, прислухався. Тепер почули це всі: десь далеко щось гуркотіло. Це нагадувало гуркіт літака — розмірений, рівний, на самих низьких нотах. Гуркіт гучнішав, потім так само повільно почав стихати, і нарешті стих зовсім. Здавалося, що десь праворуч пролетів і зник великий багатомоторний літак. Гуро запитливо поглянув на супутників:
— Ну?
А що всі мовчали, то він рушив далі. Ніхто не міг дати пояснення дивному звукові — першому потужному звукові природи Венери.
Через кілька хвилин мандрівники остаточно вибралися нагору. Серед лісу здіймалася висока скеля. Гуро рішуче попрямував до неї. Василь зрозумів: з тієї скелі буде добре видно все навкруги.
Сподіванки справдилися. Проте, нічого нового не побачили мандрівники й зі скелі. Ті ж самі неосяжні ліси, над якими підносилися гордовиті вершини араукарій і кипарисів. Та ще далеко виблискувала сріблом річка — широка, ясна смуга серед зеленого моря хащів. Гуро показав на неї:
— Скільки води, га?
— І ми не можемо її використати для безпечного зворотного старту! — з жалем сказав Сокіл.
— Дивіться! — вигукнув Василь.
— Що? — перекинув гвинтівку до плеча Гуро.
Над річкою, далеко за лісом, щось летіло. В повітрі, майже торкаючись верховіття дерев, повільно пролітало щось дивне. Здавалося, можна було роздивитися великі крила, нерухомий довгий тулуб. Але що саме — годі було й намагатися розглядіти. Це однаково міг бути і великий літак, і потворний летючий дракон. Швидким рухом Гуро пустив гвинтівку вниз і підніс до очей бінокль. Але, щоб дивитися крізь вікна шолома, треба було добре приправити бінокль. Тим часом дивна летюча річ чи потвора повільно спустилася нижче й зникла за хащами, — очевидно, біля річки.
Гуро роздратовано кашлянув:
— Не встиг. Що це було?
— Літак, — сказав Василь.
— Летючий ящер, — заперечив Сокіл.
Але дискусія, ледве почавшись, раптово обірвалася. Далеко знизу, з того боку, звідки прийшли сюди мандрівники, тривожно пролунали два короткі гучні вибухи. Люди в скафандрах застигли. Невже це… Так, нічого іншого не може бути. Це — вибухи. Це — сигнали небезпеки. Їх подає Микола Петрович, який залишився в ракеті. Що трапилося?
— Униз, за мною! — скомандував Гуро, перехвачуючи гвинтівку в другу руку.
Перестрибуючи через каміння, гілки, ламаючи на своєму шляху жирне листя папороті, ледве помічаючи хрести з гілля, які поклав перед тим Гуро, люди в скафандрах бігли вниз, назад, до ракети, куди їх кликали тривожні сигнали Миколи Петровича.
XIV. ВАСИЛЮ! ВІДГУКНИСЯ!..
Микола Петрович уважно слухав усе, про що розповідав йому Василь. Щоправда, експансивний юнак, очевидно, іноді просто забував включати передавач, збираючись про щось розповісти Риндіну. Бувало й так, що, раптово схопившись, Василь згадував про передавач і включав його, вже почавши говорити. Та Риндін розумів усе. Більше того: він лагідно всміхався, відзначаючи ці вияви юнацької неуважності. Можливо, Микола Петрович згадував, яким він і сам був колись; можливо, ще щось пригадувалося старому академікові…