Сокіл з жахом дивився на цю картину суцільної руйнації. Очі Гуро повільно звужувалися, він стискав свою гвинтівку. Ах, коли б він зустрів був разом з Василем цю потвору, тоді справа напевне обернулася б інакше… А тепер… що сталося з юнаком?..
Сокіл боявся сказати те, що мучило його. Він переводив погляд з поламаних рослин на товариша, знов на рослини — і мовчав. Ця думка пригнічувала. Але ось Гуро похилив голову. Невже й він думає так? Сокіл не витримав:
— Ви думаєте, Борисе, що…
І він знову спинився. Надто страшною була ця думка, щоб її висловлювати. Але Гуро, підвівши голову, суворо і безжалісно сказав:
— Так, і в мене майнула думка про те, що потвора захопила з собою Василя й понесла його кудись. Інакше важко зрозуміти його зникнення. Коли б вона вбила його, ми знайшли б сліди, речі, принаймні. А тут немає нічого. Проте, я не вірю цьому, не хочу припускати навіть такої можливості.
— Ви гадаєте…
— Я ще нічого не можу сказати. Щоб зрозуміти все, треба поговорити з Миколою Петровичем, з’ясувати всі обставини. Ходімо, Вадиме. Не можна гаяти жодної хвилини.
Розмова з Риндіним була короткою. Микола Петрович розповів про вигляд потвори, розповів, як швидко вона тікала від корабля, перелякана вибухами, як тягла вона задню лапу, обпечену газами. Гуро похитав головою:
— Я не припускаю й думки, щоб вона могла в такому стані, вкрай перелякана, захопити з собою Василя.
— Але ж потвора, крім того, була й дуже роздратована.
— Значить, вона могла його вбити на місці. Але нести з собою… Ні, це неможливо!
— Тоді де ж він?
— Ще не знаю. Проте — ось вам факти. Ми знаємо, де він упав. Там нам не пощастило знайти ні крові, ні уламків чогось. Я старанно оглядав це місце. Більш того, Василь сам пішов звідти — ми ж бачили його сліди, Вадиме?
— Так.
— На тому місці, де його сліди зникли, теж не залишилося жодної речі. Потвора не вбила його, бо тіла його там немає. Вона навіть не вдарила його, бо там теж немає жодної речі, яку Василь міг би загубити, падаючи. Лишається ще одне…
Він на мить змовк. Риндін і Сокіл з острахом дивилися на нього.
— Ну що ж, треба завжди дивитися правді в очі. Потвора могла зжерти його. Але й це неможливо, бо, знов-таки, щось та залишилося б від нього. Значить… значить, Василь живий, десь у невідомому нам місці. Миколо Петровичу, на скільки часу вистачить йому кисню в приладі?
— Заряду оксиліту вистачає на дванадцять годин. Але…
— Що таке? — запитливо поглянув на Риндіна Гуро.
— Нічого, нічого! Це в мене одна стороння думка. Ідіть, друзі мої, на розшуки. Ідіть, не гайте часу.
Академік сумно простежив, як вийшли Сокіл і Гуро. Ні, йому надто важко було висловити побоювання, що в шоломі Василя могло розбитися якесь із вікон. Звісно, Гуро не знайшов уламків скла. Проте, досить було тріщинки, щоб кисень почав виходити з шолома. І тоді ні про які дванадцять годин не могло бути й мови. Тоді бідного юнака не могло врятувати ніщо, він напевно був уже тепер задушений вуглекислотою…
Хвилини минали у тоскному чеканні. Ось хвилинна стрілка годинника обійшла навколо циферблата. Година. Стрілка рухалася далі. І коли вона пройшла ще половину свого кола, двері знов відчинилися. Риндін із жвавістю юнака кинувся назустріч?..
— Ну? Що? Знайшли?..
Ні, Гуро й Сокіл повернулися без Василя. Сокіл обережно поклав на стіл якийсь прилад. Риндін пізнав його: то був переносний передавач, який Василь узяв із собою сьогодні, виходячи з ракети з товаришами. Передавач, з допомогою якого Рижко сповіщав академіка про наслідки огляду ракети.
Риндін боявся про щось запитати. Він мовчки дивився на передавач. Щось підступало йому до горла, щось заважало вільно дихати…
Гуро поволі зняв шолом. Обернувся до Миколи Петровича. Знов відвернувся, витяг з кишені люльку. І, вже набиваючи її тютюном, мовив крізь зціплені зуби:
— Це все, що нам пощастило знайти. Прилад лежав на краю глибокої печери, провалля. Там закінчувалися сліди потвори. Ремені, що прикріпляли передавач до спини Василя, були розстебнуті.
XV. ПОТВОРНИЙ ПЕРЕСЛІДУВАЧ
Зачепившись на бігу ногою за рослину, Василь утратив рівновагу, впав і покотився вниз. Він летів повз пальми, папороть, перекидаючись і марно намагаючись схопитися за щось, щоб зупинитися. Все крутилося навколо нього — папороть, трава, ґрунт. Різкий удар — і все спинилося.
Василь лежав на потолоченій, поламаній папороті. Над ним схилялося широке мережане листя дивних рослин, ховаючи його під собою. Важко віддихуючись, Василь спробував поворушити рукою, ногою. Ні, ніби нічого не ушкодив. Правда, глухий біль розтікся по лівій нозі; але це була, звісно, дрібниця.