Де ж він? Мабуть, упав просто під кручу, перегнавши таким способом товаришів. Ну, гаразд, треба знайти їх і поспішати до ракети. Адже щось трапилося з Миколою Петровичем, йому потрібна допомога. А він тут лежить… навіть смішно: летів, як та куля!..
Василь підвівся, зробив кілька кроків убік, але в ту ж мить знову присів. Дивний шум вразив його. Чути було гучне роздратоване сопіння, тріщало гілля, наче хтось безжалісно ламав його. Цей шум наближався, гучнішав. Обережно, ховаючись за кущами папороті, Василь визирнув — і відсахнувся назад.
На відстані метрів із сто від нього швидко плазувала, майже просто в його бік сунула страшна мара, розлючено розкидаючи в усі боки поламані рослини. Її широкі лапи, як велетенські гребінці, розсували дерева. Довгі тонкі вуса нетерпляче обмацували все на своєму шляху. Щелепи розсувалися й стискалися, як ківш екскаватора. Потвора рухалася швидко. Ось один з її вусів, звиваючись у повітрі, майнув зовсім недалеко від Рижка.
Василь здригнувся. Руки його стиснули гвинтівку. Але — що можна було зробити гвинтівкою проти такого чудища? Він відступив на крок, ще на один, намагаючись відійти вбік з дороги потвори. Але вона наближалася надто швидко. І от Василь побачив, як страховище й собі змінило напрямок — туди, куди відступав він.
Назад, назад! Відступати! Може, воно ще зверне кудись!..
Потвора раптом спинилася. Вона продиралася крізь дерева, що шкрябали їй боки. Мабуть, це її дратувало. Використати час! Василь круто обернувся й стрибнув убік.
— Ай! — скрикнув він.
Несподівано він знов утратив ґрунт під ногами. Немов прірва розкрилася перед ним. Скрикнувши, він полетів униз, у темряву, вдарившись спиною об край тієї прірви. Щось тріснуло, немов обірвалося. Василь летів униз. Світле небо, зелене буяння рослин залишилося вгорі, Василь падав униз, не випускаючи з рук гвинтівки.
І ось м’який ґрунт спинив його падіння. Вдарився він не дуже боляче, бо тіло його, впавши на похилий ґрунт, прокотилося кілька метрів. Він знову лежав, не знаючи, де він, куди він потрапив.
Густий морок оточував його. Далеко вгорі виднівся світлий отвір: мабуть, звідти він і впав. Природна життєрадісність юнака узяла гору. Він посміхнувся й сказав:
— Мабуть, вже набуваю звички падати і не розбиватися. Це ж тільки подумати: двічі за кілька хвилин упасти з таких круч!.. Але — що то за печера така?
Обома руками Василь обмацував навколо себе ґрунт і стіну. Пухка, волога поверхня, окремі камінці. Доведеться, очевидно, включити електричний прожектор на скафандрі. Але очі юнака немов уже звикли до темряви. Чи то розвіявся морок? Чому стало краще видно?..
Здивованими очима Василь оглядівся. Чому він тепер бачив майже все навколо? Що трапилося? Звідки взялося це дивне блакитнувате сяйво, що виповнювало печеру?..
Нерівні, грубо викопані стіни, що підносилися вгору. На ґрунті — кілька уламків гілля, гниле листя. І просто перед ним починався широкий тунель, що вів кудись у надра. Блакитнувате сяйво розливалося від стін, воно пливло по тунелю вздовж нього. Здавалося, це сяйво розливалося від камінців, подекуди повкраплюваних у стіни й ґрунт. Як тисячі світляків, світилися ті камінці.
Ще раз Василь поглянув угору. Не можна було й думати повернутися на поверхню тим шляхом. Круті стіни немов сходилися вгорі. Очевидно, лишалося тільки посуватися вздовж тунелю, куди б він не привів. Що ж, треба рушати.
Обережно, легко ступаючи, юнак пішов уперед, пильно вдивляючись у блакитнувату пітьму і тримаючи гвинтівку напоготові. Включати прожектор не було рації: він не допомагав би тут. Тим більш, що блакитнувате сяйво дедалі більшало, просто заливаючи все навколо.
Весь час тунель залишався таким само широким, як і спочатку. Лише подекуди його стіни трохи сходилися, проте й тут ширина тунелю була не менша ніж два з половиною метри.
«Хто викопав його?» — подумав Василь.
Важко було дати відповідь на це запитання. Але не можна було думати так само, що цей дивний хід виник сам собою, що він був своєрідною грою природи. Ось із стіни стирчить товсте коріння. Воно напевне пересікало цей хід — і тепер на його зламаному кінці легко помітити глибокі подряпини, мов хтось роздирав коріння міцними щелепами.
«Безумовно, нора або хід якоїсь велетенської тварини, — знову подумав Василь. — Проте, чи не потраплю я отак просто до її пастки?»
На хвилинку він спинився. Але іншого виходу не було. Назад шлях був відрізаний. Тільки вперед, тільки вперед!..