— Товариші, чи чуєте ви мене? — голосно скрикнув Рижко, вкладаючи в ці нескладні слова всі свої надії.
Мовчання.
— Товариші, це я, Василь, товариші… — почав Василь удруге.
І раптом змовк.
Тремтливе яскраве блакитнувате сяйво залляло печеру. Кожен камінець, що перед тим світився рівно й спокійно, як світляк, — тепер розливав від себе яскраві вібруючі хвилі блакитного світла. Це світло тремтіло, воно переливалося, воно немов відповідало на слова Василя. Кожне слово юнака викликало нові й нові світлові хвилі. Ось Василь змовк — і камінці по стінах і стелі, незліченні блакитні ліхтарі, заспокоїлися, ллючи з себе рівне туманне проміння.
Зацікавлений цим казковим видовищем, Василь проговорив ще раз:
— Товариші!..
Каміння знов спалахнуло, хвилі блакитного світла пронеслися по печері, осяявши всі її закутки. І тепер Василь ясно побачив те, що робилося в середній її частині.
Велетенська потвора лежала там, розкинувши лапи. Вона повільно ворушила довгими тонкими вусами. А коло неї було щось із десять створінь завбільшки з велику собаку. Вони трохи нагадували ведмежат — такі ж жовтуваті, ситі, округлі. Але ось хвилі світла зникли — і дивна родина потвор знову вгорнулася в пітьму, ще більш непрогляднішу після блакитного світла.
— Товариші!.. — голосно повторив зацікавлений Василь.
Він забув про небезпеку, йому хотілося ще подивитися на тих тварин.
Знов яскраве світло залляло печеру, блакитні хвилі прокочувалися по ній, тремтіли і змішувалися. І, мов у відповідь на це, — величезна потвора тривожно заворушила вусами. Василь почув її грізне гарчання. Потвора підвела голову, оглядаючись.
— Е, ні, досить, — тихо вже сказав Василь, забувши, що кожне його слово спричиняється до нового бурхливого випромінювання зі стін і стелі.
Камінці знов відповіли на ці слова неспокійними світловими хвилями. Здавалося, що каміння світилося не все зразу, а по черзі, плавними поштовхами, як хилиться під подувом вітру пшениця в полі.
Із лютим ревом чудище підвелося. З хвилинку воно ворушило високо піднятими вусами, потім повільно повернулося і поплазувало вбік, посуваючись вздовж стін печери. Потвора обмацувала стіни вусами, що ледве торкалися до ґрунту й поспішали далі. Широкі лапи страховища загрібали під себе крихкий ґрунт. Василь помітив, що одна з задніх лап потвори майже безсило тяглася за тулубом; огидна тварина не ступала на неї.
Становище ставало безнадійним. Потвора посувалася вздовж стін навколо печери, відрізуючи останні шляхи відступу. Ще кілька хвилин — і вона наблизиться до юнака.
Дивний спокій огорнув Василя. Зникло кудись хвилювання, мов рукою зняло страх, який відчував раніше Рижко. Він добре розумів, що порятунку він не може чекати нізвідки. Ну що ж! Своє життя він продасть недешево.
Розміреними, спокійними рухами, як у тирі, Василь ліг зручніше, підклав під дуло гвинтівки плоский камінь, прицілився. Ні, він не збирався стріляти, аж доки потвора наблизиться до нього. Треба було заощаджувати кулі. Треба чекати зручного моменту.
Потвора посувалася. Здавалося, вона починала відчувати наближення до людини. Вуса її ворушилися ще загрозливіше, широкі лапи енергійно прогортали ґрунт, з-під них летіло каміння. І щелепи… ось на що не міг спокійно дивитися Василь. Огидні щелепи, які весь час рухалися, немов намагаючись щось схопити, розчавити, розтерти на порох. Щоб отака гидота схопила і вбила? Ні, цьому не бути!
Василь прицілився ще вірніше. Він обрав собі точку посередині голови потвори, між лютими очима страховища. Юнак розраховував так: якщо йому пощастить влучити в мозок тварини, це буде найвірнішим пострілом. Гвинтівка в усякому разі дозволить протягом кількох секунд випустити не менш десятка куль. А тоді…
Потвора наближалася, її віддаляло від юнака всього з десять метрів. Василь завмер. Око його спіймало пряму лінію, що з’єднувала мушку гвинтівки і обрану точку на голові страховища. Тепер хай стане трохи світліше, під час пострілу треба добре бачити.
— Стривай, чортяко! — гучно крикнув він.
Яскраві світлові хвилі попливли по печері. Так, ціль вибрано вірно. Все видно ясно, видно цю точку між очима потвори.
Як на навчальному стрілянні, Василь акуратно натиснув спуск. Сухий постріл пролунав раз — і відгукнувся незчисленними лунами в печері. Щось ударилося об брилу поруч із Василем, впало біля нього разом з відбитими скалками, шматками каменю.
Василь озирнувся і похолонув. Це була його куля!
Деформована, сплющена, — але це була вона, ще гаряча від удару. Значить, куля не пробила голову потвори, вона відскочила від неї… На страховищі — панцер?..