Так хай буде, що буде, у нього є ще кулі, він знайде, куди їх всадити. Не може бути, щоб потвора була вся в панцері!
Постріл… ще… ще… І щоразу кулі, повертаючись, бризкали кам’яними скалками навколо Василя. Кулі не брали жахливу тварину, що з грізним ревом посувалася вперед, украй роздратована, розмахуючи вусами й розкидаючи лапами ґрунт. Її щелепи загрозливо клацали, хапаючи повітря. Ось вона вже на віддалі всього кількох метрів…
Одна з широких, мов закутих у панцер, лап піднеслася високо в повітря, ніби замахуючись на Василя. Ще мить…
Руки юнака похолонули. Гвинтівка здалася важкою, такою важкою, що він не мав сили підняти її і націлити знову на ворога. Це було надто жахливо — страховище, одягнене в панцер, який не може пробити куля автоматичної гвинтівки!
Василь не витримав. Стомлені, натягнені нерви здалися. Він знесилено схилив голову на руки, на непотрібну тепер гвинтівку. Глухий стогін вирвався з його вуст.
І, відповідаючи на нього, блакитним яскравим світлом, неспокійними тремтливими сяючими хвилями засвітилося каміння в стінах і стелі печери, освітлюючи нерухому, безпорадну постать людини в скафандрі, освітлюючи піднебну широку, закуту в панцер лапу потвори, що готувалася вдарити юнака…
XVI. СЛІДАМИ ВЕЛЕТНІВ
Борис Гуро в задумі стояв перед отвором у ґрунті. Сюди чи не сюди? Він озирнувся: за кілька кроків виднівся другий отвір. І перший і другий вели кудись у надра Венери. Здавалося, це були початки великих підземних ходів. Але — куди йти? Де шукати Василя… чи, можливо, лише те, що залишилося тепер від нього?..
Що думав сам мисливець про долю юнака? Він під час бесіди з товаришами намагався втішити їх, вселити в них певність у тому, що Василь, живий і непошкоджений, перебуває десь у невідомому ще їм місці. Можливо, він ховається від якоїсь небезпеки, можливо — він чомусь позбавлений змоги повернутися самотужки. Такі були припущення Гуро перед тим, як він знайшов на краю прірви переносний передавач, що перед тим був на спині у Василя.
Тепер становище здавалося трохи іншим. Гуро не хотів говорити цього Риндіну й Соколові, щоб не позбавляти їх останньої надії, але сам він бачив речі у дуже невтішному світлі. Василь упав у цю прірву. Це було ясно. Коли б він не розбився, — він чув би, як гукав його Гуро. Коли б він навіть лежав унизу, непритомний від падіння, — і тоді його можна було б побачити згори, освітивши дно прірви прожектором. Куди ж зник юнак?
І знов Гуро згадав про висловлену Соколом думку відносно потвори, яка нападала на корабель. Василь упав, на дні його немає — лишається тільки думати, що його схопила й понесла з собою та потвора. Адже і її сліди, поламані дерева і папороть, кінчалися біля одного з отворів у ґрунті.
Тривожні думки турбували, позбавляли мисливця спокою, такого потрібного саме тепер. Гуро добре володів собою; отже і цього разу він розігнав неприємні думки і знов почав міркувати.
Передавач він знайшов тут, біля цього отвору. Але цей хід значно менше глибокий, ніж другий. І сліди потвори зникали не тут, а біля другого, ширшого отвору. Спробувати хіба ще раз гукнути? Зазирнути ще раз, освітивши прожектором?
Нахилившись над отвором, Гуро гукнув:
— Василю! Де ти? Відгукнися!..
Але, як і весь час перед тим, він не дістав жодної відповіді. Яскравий у темряві прірви промінь прожектора забігав по стінках і дну ходу. Ні, там нічого не видно. Проте, гостре око мисливця помітило неглибоку ямку у дні прірви — немов слід від якоїсь важкої речі, що впала згори. Цей слід міг залишити Василь. Але куди ж він зник?
Треба було зважуватись. Гуро перевірив ще раз свою зброю, прилади. Гвинтівка з розривними кулями, запасний резервуар з оксилітом — отже, йому вистачить кисню на вісімнадцять годин — дванадцять в основних резервуарах і шість у запасному. Три ручні гранати на поясі — це важлива зброя. Запасний мініакумулятор. Переносний передавач на спині, що дасть йому змогу тримати радіозв’язок із ракетою. Нібито все гаразд. Вперед!
— Я рушаю на розшуки у підземний хід, — сповістив він голосно, повернувши перед тим вимикач передавача.
Потім Гуро прив’язав до стовбура ближчої пальми тонкий міцний мотузок і з допомогою його почав спускатись у прірву.
Ось воно, м’яке, вкрите гнилим листям і поламаним гіллям дно. Нагорі вже сутеніло, і тут Гуро через кілька кроків укрила темрява. Поворот вимикача — і темряву перед мисливцем прорізав яскравий промінь світла від його прожектора, прикріпленого до скафандра. Промінь відбивався від стін там, де з ґрунту виступало каміння, і освітлював все так гарно, що Гуро навіть зменшив силу світла: навіщо було даремно витрачати енергію?