— Пролазь, пролазь, — промурмотів Гуро, — не заважай. В мене часу немає. Дощовик, хм… та скільки ж ти ще тягтимешся?..
Велетенський дощовик, здавалося, був безкраїй. Він загороджував своїм тілом шлях, між ним і стелею тунелю залишалося всього з півметра. Як пройти?
Гуро виставив уперед гвинтівку і швидко, не цілячись, вистрелив. Сухий звук розтанув у повітрі, його поглинули пухкі стіни. Куля пронизала тіло дощовика. На ньому залишилася малесенька крапка та й годі. Кільця посувалися вперед з такою самою швидкістю. Гуро закусив губу:
«Може, я помилився, — подумав він. — Може, я зарядив гвинтівку не розривними кулями?»
Він перевірив магазин. Ні, там лежали саме розривні кулі. Що ж трапилося? Чому куля не розірвалася? Проте… ха-ха, знов усе зрозуміло. Куля не розірвалася тому, що не зустріла достатнього опору. Вона пройшла крізь тіло дощовика, не завдавши йому шкоди, як пройшла б крізь кисіль.
Гнів охопив мисливця. Йому треба поспішати, кожна секунда запізнення може коштувати життя Василеві, а він стоїть тут, не знаючи, коли звільнить шлях цей мерзенний дощовик, що перетяв йому путь. Розрубати його, знищити… Рука мисливця вже намацала ручку короткого гострого кинджала, що висів у ножнах на його поясі. Але Гуро подумав:
«Ну, добре, я розрубаю цю гидоту надвоє. Але це ж дощовик. Він однаково не спиниться, плазуватиме, ще більш загороджуючи шлях. Ні, рубати не можна».
Залишався тільки один спосіб — перелізти через огидне тіло, протиснутися між ним та стелею тунелю. Гуро відступив на кілька кроків назад, розігнався і стрибнув угору. Руки його потрапили на спину дощовика, він упав на його бік грудьми, ноги його коліньми вдарилися об боки м’якого холодного тіла. Мисливець відчув, як дощовик затремтів від удару. Він напружився, звиваючись і намагаючись скинути з себе людину.
Проте, Гуро з шаленим зусиллям уже злазив на нього, зціплюючи зуби, щоб стримати напад неприємної нудоти, яка підступала до горла. Ще мить — і він легко зіскочив, протиснувшись під стелею впоперек тіла дощовика, що люто звивався. Слина сповнила рот мисливця. Не озираючись, він швидко пішов тунелем уперед, примушуючи себе не слухати легке шарудіння позаду, що нагадувало йому про гидкого черв’яка.
Але це тривало лише кілька хвилин. Нові звуки, значно гучніші й загрозливіші, притягли до себе увагу Гуро. Якийсь рев, хрипкий і жахливий, долітав здалеку. Йому відповідали тонші звуки, що нагадували скавучання цуценят. Забувши про можливу небезпеку, Гуро прискорив кроки. Рев, що переривався тривожною мовчанкою, голоснішав. Так могла ревти лише якась розлючена вкрай потвора, нападаючи на ворога.
«Швидше, швидше, — вистукувало серце мисливця. — Як я міг затриматися біля дощовика… швидше, швидше!»
Гуро, ідучи навпомацки, перевірив свою зброю. А рев все наближався. Нарешті; ось тунель ще раз круто повернув, і перед Гуро відкрився темний отвір. Промінь від прожектора потонув у глибокій темряві отвору, ні за що не зачепившись.
Гуро яскраво почув, як пролунав постріл. У відповідь на нього рев розлігся з новою силою. Потім пролунало ще кілька пострілів, безладно, з різними інтервалами. І знову грізний рев.
Далі виразно почувся глухий стогін людини. Гуро вже лежав на краю тунелю, що раптом обірвався чорною прірвою, і дивився вниз, звідки долітали загрозливі звуки. Мов у відповідь на стогін, велетенська печера, в яку він дивився згори, наповнилася мінливим блакитним сяйвом, що лилося з усіх боків. Промінь прожектора Гуро вихоплював з пітьми окремі шматки скель, брил землі, якихось дивних пухнатих тварин. І нарешті Гуро побачив те, чого шукав.
На віддалі десяти-п’ятнадцяти метрів від нього, внизу, біля однієї з стін печери, на брилі лежала людина в скафандрі. Вона безсило схилила круглий шолом на руки, поруч із нею лежала гвинтівка. Людина лежала нерухомо, як мертва. Це був Василь.
І вздовж тієї ж стіни до завмерлого, мабуть, непритомного юнака швидко плазувала велетенська потвора. Довгі, тонкі вуса жадібно обмацували повітря, наближаючись до Василя. Гігантське тіло швидко посувалося вперед, підтримуване кількома лапами. Дві з них, передні, були широкі, як гребінці, з гострими страшними зубцями. Одна з них піднялася, потім друга.
Тонкий, довгий вус торкнув нерухому постать у скафандрі. І відразу ж у повітрі з блискавичною швидкістю піднеслася широка гребнеподібна лапа, готова впасти на людину і розчавити її.
Лапа здригалася в повітрі, наближаючись до людини в скафандрі, мов прицілюючись для останнього рішучого удару.