XVII. БІЙКА БІЛЯ РАКЕТИ
Микола Петрович нарешті підвів голову від складного рисунка, який він довго й старанно креслив на папері. Сокіл, що весь час уважно стежив за рухами руки Риндіна, перевів погляд на академіка.
— Отже, — непевно проговорив він, — отже, що виходить?
Риндін задумливо поглянув на нього, на рисунок, знов на Сокола. І лише по цьому повільно відповів:
— Нічого втішного не виходить, дорогий Вадиме. Нічого втішного!
Він неуважно зробив олівцем кілька широких рисок біля рисунка, немов випробовуючи олівець. І продовжував, водночас проводячи олівцем по паперу такі ж самі риски, наче підкреслюючи свої слова:
— Ось мої висновки. Ракета стояла раніше непогано. Василь… — він важко зітхнув, — Василь правильно помітив, що з того стану можна було просто стартувати. Дати кілька вибухів, почати рух — і ракета пішла б угору. Правда, тут був би певний риск, старт не можна було б назвати безпечним, але в усякому разі це було можливо. Тепер, після візиту тієї потвори, що надумала бавитися нашим кораблем і перекидати його з боку на бік, ракета змінила положення. Вона загрузла носом у ґрунт, підняла хвіст угору. Дюзи дивляться в небо. Зробити вибухи — означає загрузнути ще більше в ґрунт. Розумієте?
Сокіл мовчав.
— Звісно, нам ще рано думати про відліт. Ми нічого поки що не знайшли… хіба що загубили. Поживемо, подивимося. Може, ще якесь страховище побажає погратися кораблем і поставить його як слід, — пожартував Микола Петрович.
Але Сокіл навіть не всміхнувся.
Він сидів нерухомо і крутив пасма волосся, що спадали йому, як і завжди, на лоб. Ось він зняв свої окуляри, протер їх, надів і уважно подивився на Риндіна.
— Миколо Петровичу, — мовив він нарешті, — а чи не можна буде, скажімо, підкопати ґрунт під ракетою… розбити його, щоб ракета стала рівніше? Хочете, я подивлюся?
Риндін лагідно усміхнувся:
— Чи не зарано, Вадиме? Повторюю, нам поспішати нема куди. Ще встигнемо. Чи вас уже назад, на Землю, тягне?
Сокіл почервонів:
— Ні, не те… не те, Миколо Петровичу.
— А що ж?
— Я скажу вам одверто. Мене завжди нервувала невідомість. Я можу непогано працювати, Миколо Петровичу (і ви це добре знаєте), але я мушу знати, що буде далі. Ось зараз, коли…
Сокіл помітно хвилювався. Він підвівся, випив води, сів на місце і знову підвівся:
— Ну от, мене нервує свідомість того, що шлях повернення додому нібито відрізано. Ні, Миколо Петровичу, ні, запевняю вас, я не думаю про повернення — принаймні до того часу, поки ми знайдемо Василя і розшукаємо наші елементи. Але з якою радістю я робив би все, коли б знав, що ця можливість повернення на Землю не відрізана… Ну, от такий я дурний, така у мене вдача. Не можу я критися перед вами, Миколо Петровичу…
Риндін слухав Сокола, не зводячи з нього очей. Він помовчав хвилинку.
— Сідайте, Вадиме, — відповів він. — Я розумію вас. Зрозумійте й ви мене. Можливість повернутися назад не відрізана.
— Як?
— У мене є свої думки. Потім я познайомлю вас із ними. Треба ще поміркувати, зважити все. В усякому разі, в своїй доповіді, що її ми мусимо надіслати на Землю, я не кажу, що наше становище безнадійне. Навпаки, я певний, що ми щасливо повернемося назад. Тільки б знайти Василя! До речі, після того, як Борис сповістив, що спускається під землю, ви нічого більше не чули від нього?
— Ні.
— Ось що турбує мене більш усього. Що ж, будемо сподіватися, що Борис знайде нашого юнака. Тепер у мене є пропозиція до вас. Підіть на хвилинку до навігаторської рубки і напишіть там листа. Ми з вами зараз відправимо другу ракету-листоношу. Ідіть, пишіть, тільки не дуже довго, я хочу зробити це, доки повернуться Борис і Василь.
— Якого листа? — Сокіл дуже незграбно удавав, що він не розуміє.
— Ну, Вадиме, хіба мені варто вам пояснювати? Пошукайте в вашій пам’яті, може й знайдеться якась особа на Землі, що їй приємно буде одержати від вас звістку. Та годі, я вам кажу, — додав Риндін з удаваною суворістю, бачачи, що Сокіл вагається. — Хіба не ви самі розповідали мені свого часу і про вашу наречену, і про все інше? Ідіть, я вам кажу. А то відправлю ракету без вашого листа.
— Я, Миколо Петровичу, той… я вже…
— Невже написали?
Сокіл зніяковіло витяг з кишені листа. Риндін засміявся:
— Ну от, а то ховалися! Одягайте скафандр, виносьте ракету. Я зараз вийду слідом за вами. Тільки спробую відшукати Сонце. Сподіваюся, що хоч на цей раз наш інфрачервоний екран не відмовиться прислужитися.