«Отрута! — блискавично промайнуло в голові Сокола. — Ну, хай буде й отрута, байдуже».
З усієї сили він ударив павука киркою по голові. В ту ж саму мить він відчув, як його щось схопило за боки. Що саме — він не бачив, але знав, що то були передні лапи павука. Сокіл щосили тяг назад кирку, щоб ударити ще раз. Але вона застряла і не виймалася. Міцні обійми потвори стискали тіло Сокола і повільно, але впевнено підтягали інженера до дзьобів.
Сокіл відчув, що його ноги відриваються від землі. Він висів у повітрі, затиснутий у пазурях потвори, не випускаючи з рук держака кирки і намагаючись витягти її. Ось перед очима його, перед скляними вікнами шолома майнули криві зубчасті дзьоби. Потвора нарешті підтягла його голову до себе. Дзьоби розтулилися ще ширше й схопили шолом.
Почувся огидний скрегіт. Дзьоби ковзали по рівній поверхні шолома, неспроможні зламати його металеві стінки.
— Тільки б витримало скло, тільки б витримало скло, — шепотіли побілілі губи Сокола. — Та ще з’єднувальні трубки, що підводять кисень з резервуарів…
Скрегіт дзьобів по металу подужчав. Потвора намагалася розгризти шолом. Жовті потоки густої рідини потекли по склу шолома: мабуть, це була отрута, яку випускали з дзьобів отруйні залози чудища.
Сокіл майже позбавлений був можливості щось бачити крізь враз помутніле жовте скло. Він ще раз спробував витягти кирку. Вона похитнулася, але не витяглася.
Раптом скрегіт спинився. Дзьоби вгризлися в щось. І ось у вухах Сокола пролунав різкий тріск. Зразу по тому в ніс йому вдарив густий сморід, такий гидкий і мерзотний, що на очі набігли сльози.
«Розірвалися з’єднувальні трубки!» — з одчаєм подумав Сокіл і, зібравши всю силу, ще раз сіпнув держак кирки. Він з радістю відчув, що вона подалася. Ще зусилля — і кирка звільнилася. Тоді, звиваючись в міцних обіймах потвори, Сокіл почав бити киркою куди прийдеться, майже нічого не бачачи і лише механічно відзначаючи кожен раз, коли вістря кирки поринало в тіло страховища.
Скільки ударів він завдав — він не пам’ятав. Але ось обійми павука послабшали. Люті удари дзьобів об шолом припинилися. Ще мить — і Сокіл відчув, що він падає. М’який удар об землю. Сокіл сидів на ґрунті, протираючи скло рукою. Він побачив, як павук, шкутильгаючи, повільно відповзав від ракети, прямуючи до скель. З багатьох ран на його тулубі витікала густа біла рідина.
«А Микола Петрович?..» — раптом згадав Сокіл.
Риндін лежав біля скелі. Він не ворушився. Сині губи його безсило відтулилися, груди не підіймалися. Він був або непритомний, або… Далі Сокіл не наважувався думати.
Швидким рухом він підвівся. Гострий біль у боці примусив його відразу зігнутися. Пересилюючи цей біль, Сокіл схопив бездушне тіло старого академіка впоперек тулуба, підняв його і поніс до люка. Він хитався, щось мов ножем різало йому бік. На превелику силу він відчинив люк і звалився разом з своєю ношею всередину ракети.
Підвестися тут у нього не вистачало сили. Повзучи руками і ногами, Сокіл тягнув за собою Миколу Петровича. Ось нарешті внутрішні двері, що ведуть до центральної каюти. Останнім зусиллям він відчинив їх, проповз усередину, втяг тіло Миколи Петровича.
Двері з м’яким скрипом автоматично зачинилися за ним.
Тремтячими руками Сокіл скинув шолом. Скафандр скидати він не став, не міг. Що з Миколою Петровичем?
Старий академік нерухомо лежав на підлозі. Жодної кровинки не було на його обличчі. Посиніле, бездушне, воно мертво дивилося вгору своїми напіврозплющеними очима.
— Миколо Петровичу… Миколо Петровичу!.. — з одчаєм покликав його Сокіл.
Мовчання.
— Миколо Петровичу!.. — ще раз скрикнув Сокіл, легенько торснувши старого і боячись дивитися в його обличчя.
Риндін нерухомо лежав на підлозі.
XVIII. НЕСПОДІВАНА ДОПОМОГА
Василь ясно чув, як в його лівому виску бив малесенький гострий молоточок: тук… тук… тук… Спітнілий лоб лежав на холодному склі шолома. Юнак знав: ось ще секунда — і кінець. Грізне гарчання наблизилося до нього. І та піднесена лапа з зубчастими краями… Невже ж це останнє, що довелося йому побачити в житті?..
Наче велика й довга розірвана кінострічка пронеслася перед його очима. Окремі кадри на мить спинялися, затримували на собі увагу і мчали далі, зникали, звільняючи місце для інших. Скільки людина може згадати за кілька секунд? Здається, небагато; але за ці кілька секунд Василь устиг побачити так яскраво, ніби все це стояло у нього перед очима, — встиг побачити майже все своє життя.