Щоки Лоліти зашарілися, а в очах спалахнула радість. Вона кинулася до ніг Аріеля і “взяла прах від ніг його”. Аріель підвів Лоліту. Яка вдячність була в її очах!
– Будь щаслива! – сказав він і посміхнувся. Але посмішка бога вийшла сумною. І боги можуть іноді заздрити простим людям!
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ. ЧИ МОЖЕ ПИЛ НА ДОРОЗІ МРІЯТИ ПРО СОНЦЕ?
– Ти дуже любиш його, діді? – спитав Шарад Лоліту.
Він поливав квіти в горшках, розставлених по карнизу веранди. Лоліта сиділа над жаровнею біля халупи і повертала лопаткою в киплячому маслі овочі.
– Кого, Шарад?
– Твого нареченого, Ішвара.
Лоліта замислилась і не відповідала.
– Чого ж ти мовчиш?
– Я не знаю, Шарад, чи люблю його, – нарешті відповіла вона.
– Але чому ж ти зраділа, коли Аріель сказав, що він допоможе весіллю? Я бачив, як у тебе спалахнули очі.
Лоліта мовчала. Руки її помітно тремтіли.
– Ти ще маленький, Шарад, і тобі важко зрозуміти. Ішвар хороший юнак. Я знаю, він любить мене, хоч ми не сказали одне одному жодного слова.
– Чому?
– Мати не дозволяє йому ходити до нас, розмовляти зі мною, навіть дивитися на мене, щоб не осквернитися. Але він усе ж дивиться, і я бачу, що любить, хоча й не наважується сказати про це.
– Хіба він сам не парій?
– Так, він парій, але його рід стоїть на щабель чи два вище за наш... Залишатися вдовою на все життя – це так важко, Шарад. І потім дідусь Нізмат сумує, що його рід угасне. І він старіє. Йому вже дуже важко працювати. А якщо Нізмат помре, що буде зі мною? Мені залишиться тільки кинутися в воду, як це роблять у нас багато вдів.
Шарад задумався.
– А Аріеля ти любиш?
– Замовкни, Шарад! – перелякано вигукнула Лоліта. Кров одхлинула від її щік, брови насупились. – Про це не можна навіть думати!
– Чому? – невгавав Шарад.
– Хіба може пил на дорозі, який усі топчуть ногами, мріяти про сонце в небі?
– Сонце освітлює і квітку лотоса і пил на дорозі, – поважно відповів Шарад і лукаво примружився. – Аріель зовсім не сонце, він проста людина, як і я. Тільки я не вмію літати, а його навчили.
Прийшов Нізмат. Шарад непомітно вислизнув з веранди і побіг у ліс. Як собака-шукач, кружляв він по заростях бамбука, поки не знайшов Аріеля, що в задумі лежав під деревом.
– Я хочу тобі щось сказати, дада! – І, опустившись біля Аріеля на коліна, Шарад розповів йому про розмову з Лолітою.
Дандарат навчив Аріеля приховувати свої почуття, але все ж Шарад помітив, що його розповідь схвилювала друга.
– Тепер ходімо снідати, дада. Нізмат уже прийшов з роботи.
– Ходімо, Шарад! – І Аріель лагідно скуйовдив хлопчикові волосся.
Вони попростували до халупи.
– Старик працює, і Лоліта працює, а я вилежуюсь на траві, – сказав Аріель Шараду. – Та що з ним вдієш? Скільки разів я пропонував йому свою допомогу, Нізмат про це й слухати не хоче.
Старик зустрів Аріеля, як завжди, радісно і поштиво. Тепер Нізмат тільки мріяв про весілля своєї онучки. Хоч який він бідний, а весілля треба зробити не гірше, ніж у людей. Щоб були весільні флейти, пісенні причитання в ладі байраві і балдахін на подвір’ї з бамбукових жердин, оповитих гірляндами квітів. Замість канделябрів можна роздобути більше світильників. Добре було б запросити духовий оркестр, але це дорого коштує. Гірлянд нароблять Лоліта й Шарад. І треба якнайшвидше призначити день весілля.
– Може, відкладемо до свята пуджі? – сказав Аріель.
– Навіщо відкладати до осені? – заперечив Нізмат. – Чим швидше, тим краще. З Тарою ти ще не говорив, пане?
– Ні... Завтра говоритиму, – відповів Аріель. Він був дуже неуважний, майже нічого не їв, зате часто позирав на Лоліту, але її погляд був уперто прикутий до підлоги.
Після сніданку Аріель знову пішов у ліс. Під час своїх прогулянок він усе більше віддалявся од халупи.
Одного разу він вийшов з лісу і раптом зупинився як укопаний, вражений несподіваним видовищем. Перед ним сліпуче сяяла поверхня великого квадратного озера в рамці з білого каменю. На протилежному боці височіли білі замки, величезні, як гори, оздоблені, як карбовані золоті речі, і легкі, як мереживо. Один замок занурювався білою стіною у воду озера і відбивався в ній з усіма галереями чудової різьбленої роботи, легкими башточками, високими й низькими, неоднакової висоти і різного вигляду, що нагадували фантастичні квіти; з балконами, лоджіями і примхливими дахами.
У центрі будови величне склепіння сягало до маленької, тоненької, різьбленої дзвінички з видовженим круглим куполом. Споруда згори донизу була вкрита різьбленням, арабесками, живим рухом примхливих ліній. Все це було схоже на дивну фантазію сну.