У цей саме час і трапилася пригода з його сином. Коли слуга повідомив Мохіті, що його син упав у колодязь, він побіг туди і сам бачив, як Аріель прилетів з вулиці, спустився в колодязь і витяг хлопчика.
Про сина Мохіта не турбувався. Це була дитина від його першої, вже не любимої дружини, а він їх мав три.
Але літаюча людина вразила Мохіту.
Мохіта не роздумував над тим, що являє собою літаюча людина – чи надприродну істоту, чи новий вид фокусничання. Головне, це зовсім незвичайне, нове видовище, новий номер. З літаючою людиною, хто б вона не була, не страшно з’явитися перед грізні очі владики. Побачивши таке чудо, раджа про все забуде, і Мохіта поверне його прихильність.
Тож Мохіта розпорядився зв’язати літаючого юнака, хоч би він був самим втіленим Крішною.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ. МИР ВІДНОВЛЕНО
Мохіта вів зв’язаного і оточеного слугами Аріеля в палац чорним ходом повз кухні, наповнені чорними, шоколадними і шафрановими, напівголими, в білих ковпаках поварами. Вони піднялися вузькими сходами на другий поверх, поминувши жіночу половину палацу, зенан, де галасливо гралися під наглядом слуг діти. В одній кімнаті літня жінка глянула на Аріеля крізь окуляри, з одного боку прив’язані до вуха червоною ниткою. Підлога другої кімнати була заслана синіми й білими доріжками та килимами, на яких лежали розкидані подушки з барвистих шовкових тканин. На низенькій кушетці сиділа дівчина з накинутим на голову кінцем блакитного шарфа. Плечі її судорожно здригалися. На коліна падали великі сльози. Поряд з дівчиною стояв старик у білому одязі, на лобі в нього був знак касти з червоної і жовтої глини. Старик суворо вичитував дівчині, може, такій же полонянці, як і Аріель.
Критою, з легкими примхливими колонами галереєю, що відкривала вид на дзеркально-спокійне озеро, вони перейшли на половину раджі. Величезні зали з склепіннями, вкритими ліпними орнаментами, з колонами і нішами, вимережаними арабесками, фантастичними квітами, звірами й птахами, змінювались, як у химерному калейдоскопі. Аріелю іноді здавалося, що все це він бачить у сні. Сильно пахло аттаром – запашним маслом з розчином есенції далматської троянди і пряним духом квітучих олеандрів, які стояли у великих вазах, оздоблених блискучою кольоровою глазуррю. Від ароматів і строкатості в Аріеля почало паморочитися в голові.
– Стійте тут, – наказав Мохіта слугам, що охороняли Аріеля, коли вони підійшли до пурпурової завіси з золотими кільцями.
За завісою чувся чийсь гнівний голос. Слуга смикнув за кінець вірьовки, що зв’язувала руки Аріеля. Аріель зупинився.
Мохіта з хвилюванням прослизнув за завісу.
Кланяючись до землі, він почав наближатися до раджі, обличчя якого дедалі більше хмурніло. Крім цього обличчя, Мохіта нічого не бачив.
– Я тебе не кликав, Мохіта! Чому ти прийшов? – суворо спитав раджа.
Мохіта, все ще принизливо кланяючись і звиваючись усім тілом, підійшов до владики і щось прошепотів йому на вухо. На обличчі раджі з’явився вираз подиву, недовір’я, цікавості, знову подиву і знову недовір’я.
Мохіта хвилюючись стежив за цією зміною.
“Тільки б не вигнав!” – думав він.
– Добре. Покажи його. Але якщо ти обдурюєш мене, то пам’ятай: твої дружини сьогодні ж надінуть біле вбрання вдів!
Мохіта, не дослухавши раджу, кинувся за завісу і наказав увести Аріеля.
Юнак увійшов у зал і в першу хвилину був засліплений. Яскраве проміння сонця проникало звідкись згори і грало на золоті стін, колон, виблискувало на коштовному камінні, яким був усіяний одяг людей, що стояли біля легких витих колон. На малинових килимах і подушках, під синім пологом, лежав величезний злиток золота, виблискуючи райдугою.
Опам’ятавшись, Аріель побачив: те, що він вважав за злиток золота, було самим раджею в золотім убранні. Діаманти і алмази на його одязі, очевидно, коштували мільйони, а на лобі виблискував такий величезний діамант, що його важко було навіть оцінити.
Раджа був темношкірий, з плоскуватим носом і товстими, майже негритянськими губами чоловік, хоч у його жилах текла, як стверджували родовідні записи, кров найчистішого індуса.
Своїми чорними блискучими очима раджа мовчки вп’явся в Аріеля. Тільки школа Дандарата допомогла Аріелю витримати цей погляд.
Потім раджа поглянув на людей, що оточували його. їх одяг міг позмагатися в яскравості й строкатості з оперенням павичів і папуг.
Раджа наказав Аріелю підійти ближче.
Слуги підштовхнули юнака в спину.