30 Мова йшла про споживчі товари і послуги, але фактично це плацебо, які суспільство має все ширше пропонувати своїм членам, коли вони дізнаються, що їхні справжні бажання викликані переважно тими недоліками суспільної, політичної, міжнародної чи загальнолюдської ситуації, які можна виправити. У цій сфері всі, хто контролює виробників плацебо, — правителі — належать до тієї ж категорії діячів, хоч би якими вони здавались політично далекими одне від одного.
Вакуум автоматизації
31 Нині в у цій ситуації виник новий жахливий — бо він страшенно все погіршує — чинник. Це — кібернетика, передова технологія керувати машинами за допомогою інших машин.
32 Людина ось-ось позбудеться великого полюса — звички працювати. Кошмар капіталістичного суспільства — незайнятість, кошмаром кібернетичного суспільства буде зайнятість.
33 Подаються абсурдні пропозиції: що, мовляв, незайняті маси треба присилувати брати участь у примусових змаганнях; що ми повинні будемо взятись за величезні завдання — такі, як риття каналів чи пересування гір, — примітивними ручними засобами; що переважну більшість треба стерилізувати. Дані пропозиції сміховинні, але потенційні величина і сила розчарування в кібернетичному суспільстві жахають.
34 Існує напевно тільки одне прийнятне вирішення. Енергію, яку вбирала в себе стара рутина праці, повинні увібрати в себе нова «рутина» освіти — як вивчення, так і навчання — і задоволення. Праця задля грошей, задля того, щоб могти тратити і насолоджуватися, повинна стати працею задля знань і можливості отримувати від них задоволення.
35 Еволюція має лягти на новий курс: переорієнтація мети, переакліматизація людини. Зникнення рутинної праці означатиме також зникнення контрполюса багатьох насолод, які ми відчуваємо. Більшість із нас — користуючись термінами економіки вільного підприємництва, тобто капіталістичної— перетвориться на застарілі і витіснені машини, що потребують уже неіснуючого пального; це ніби регулярне військо в умовах несподіваного і тривкого миру.
36 Єдиними людьми, спроможними витримувати безліч вільного часу без шкоди для суспільства, досі були ерудити, студенти, науковці і митці, різнобічно культурні люди. Єдиний труд, який ніколи не може закінчитись, — гонитва за знаннями і вираження їх.
37 Держава майбутнього не буде і не може бути індустріальною державою — хіба що автоматизацію припинити штучно. Вона повинна бути державою-університетом, причому в давньому значенні університету: державою, де є безліч можливостей оволодівати знаннями, де освітня система найширша з можливих (того типу, який я пропоную в дев’ятій групі нотаток), де є сприятливі умови, на радість усім, і навчатись, і творити, і подорожувати, і переживати, де елемент випадку, несподіванки, включений в суспільну систему і де насолода не монетизована.
38 Рабовласницькі суспільства минулого показують очевидні небезпеки, з якими стикається незайнятий клас. Вони або в’ялі й зманіжені, або ж аґресивно-войовничі. Дозвілля, яке не має ніякої іншої мети, крім увічнення дозвілля, призводить до занепаду або до війни, оскільки мир і дозвілля часто потребують проносного. Скоро, набагато раніше, ніж через століття, рабами будуть машини, причому рабами, які не можуть повстати; і тоді все людство буде потенційно незайнятим класом. Але для нас епоха клізм і кровопускань давно позаду.
39 Здається, еволюція завжди володіє деякою силою — такою, як одержимість грішми, — бо, користаючись із такої сили, легше організовувати життя. Такі сили незмінно приводять людство в Ситуацію Мідаса — в даному випадку майже буквально. Палке бажання віднайти дешевші способи виробництва — на зразок автоматизації— остаточно знищує саме це бажання. Ми женемось за винагородою, ми отримуємо її, і тоді відкриваємо, що справжня винагорода — то винагорода наступна. Автоматизація може здаватись остаточною метою, як і купівля насолоди, але такі хибні цілі в собі просто ведуть нас туди, де можна бачити, що вони не остаточні.
Обов’язки дозвілля
40 Через те, що дозвілля, на перший погляд, не має ніяких обов’язків, проти цього в ньому виступають пуритани. Помилка пуритан у тому, що вони вважають, ніби праці притаманне деяке внутрішнє благородство. Згадана цілком зрозуміла в історичному контексті потреба перевищувати цінність роботи, насправді виконаної для того, щоб отримувати платню, створила клімат, у якому надмір поверхових насолод і задоволень пересичує дуже швидко. Вважати, ніби людина, яка тривалий час мусила щороку задовольнятися тритижневою відпусткою, обов’язково стане щасливішою, коли їй раптом дадуть шеститижневу, — помилка. Ми намагаємося досягнути деякої відносної винагороди в будь-якій ситуації, в якій перебуваємо; і таким чином в умовах, що виключають — з погляду стороннього — всяку можливість щастя, завсідник таки виявить певне щастя. Та й справді: він, майже напевно, завсідник, бо в даному становищі знайшов винагороду. Наша здатність насолоджуватись обумовлена ситуацією, в якій ми повинні були навчитися насолоджуватись.