Призначенець проігнорував питання та поставив власне:
— На Великдень він теж щось приніс?
— Так, так... Спочатку ніхто і не помітив, бо він його собі на пузо натягнув, аж потім розгледіла Мотря, та як заголосить — бісовий пасок, бісовий пасок! Я обернувся на вереск та бачу Данила: руки в боки, посмішка до вух, а на животі у нього черес із трьома клямрами!
— Справжній? — спитав Марко.
— Та де ж мені знати, пане лицарю, я ті череси здаля бачив, як ото на вас зараз дивлюся. На вигляд схоже: клямри на місці, одна наче мідна, друга срібна і третя золота, як ото гроші від шеляга до дукача. Ну, всі заголосили, мовляв, де його взяв, а хто, а звідки, а що тепер буде... Данило розсміявся та пообіцяв розповісти все, як пивом пригостять. Хтось кухля підсунув, він випив та й каже — побив я одного нахабного характерника та черес у нього забрав! Всі йому — брешеш, куди тобі характерника побити, ти ж навіть проти отця Фоки не встоїш... Отець Фока то наш священик тутешній, йому вже під дев'яносто, — пояснив корчмар та собі ковтнув пива.
— І що було після?
— Ну, власне, це все, — сказав корчмар. — Цілий вечір Щебетюк вихвалявся, розповідав, що тепер у Сірий Орден піде та характерником стане. А як захмелів, обмовився, ніби знайшов черес у маєтку.
— Більше він його не приносив?
— Не приносив, пане лицарю. Данило потім як протверезів, то благав язиком не плескати, та хто його там слухав.
— Іншим характерникам про це не розповідали?
— Боже збав! Не хотів горопасі негараздів улаштовувати. Щебетюк — гарний хлопчина, хоч і бовдур, кажу вам. Але люди патякають, така вже наша натура, слово туди, слово сюди, з села до села, так увесь паланок знає, от воно й до сіроманців докотилося. Як вашу п'ятірку побачив, так і зрозумів, що по Данила приїхали. Характерницькі череси краще не займати...
— Дякую за розповідь, — Марко піднявся і ватага встала разом із ним.
— Ви тепер по нього? — спитав напружено корчмар.
— Та де там, — махнув рукою Вишняк. — Ми три дні в кульбаках майже без перепочину. Відкрий, господарю, кімнату окрему мені, та кімнату загальну — цим чотирьом паничам. І води гарячої у ночви, гарненько помитися не завадить.
— Буде зроблено, — корчмар заусміхався. — То, може, й пообідаєте?
— З превеликим задоволенням.
Корчмар хутко подав їм гарячого борщу зі сметаною та пампушками, а сам побіг метушитися з кімнатами та купанням.
— Отже, — сказав Вишняк, обгризаючи м'ясо з кістки. — Як перепочинемо, ви пройдетеся селом та розпитаєте про того Данила Щебетюка та його черес. Еней піде із Малюком, Щезник із Варганом. Може, почуєте щось нове. Опісля поїдемо в гості до пана Борцеховського. Якщо Данило працює в маєтку, то буде цікаво дізнатися, звідки він дістав черес. І цур мене пек, якщо воно не пов'язано з фальшивим шелягом.
Після обіду ватага роз'їхалася: Гнат з Яремою рушили на північ Яструбиного, де мала знайтися Мотря, а Пилип із Северином — на південь, де мешкала бабця Килина. Вишняк лишився у корчмі.
— Не залякуйте людей, вас і так бояться, — наказав він. — Будьте ввічливими. Переконайте, що про небезпеку не йдеться. Як потрібно, то підмастіть хабаром. Як упруться та не схочуть розмовляти, то дайте спокій.
Дім Килини відрізнявся серед інших хат на вуличці густим жовтавим димом із димаря та неповторним дріжджовим амбре.
Стара годувала курей: їй було далеко за сімдесят, спина нагадувала літеру «Г», від чого пересувалася бабця за допомогою двох палиць, на які спиралася всім тілом. Але попри вік поралася з господарством бабця Килина вельми моторно.
— Хто такі будете? — стара зустріла характерників підозріливо. — Ви не з нашого села.
— Добривечір, хазяйко, ми з Сірого Ордену, — обидва поштиво вклонилися.
— Звідкіля? — хитро блиснули очі. — Я такого села не знаю!
— Характерники ми, бабцю.
— А, сіроманці, тю, — Килина кивнула. — Заходьте. То ви по мою килинівку приїхали?
— Килинівку?
— Самогон так мій зветься, за моїм ім'ям! Люди його кухвами хлебчуть, навіть шляхта не гидує. То ви за пляшкою?
— Ми маємо деякі питання...
— Відповіді не продаю. Самогон продаю. Якщо не купуватимете — здиміть звідси, — стара махнула палицею — було це кумедно і водночас переконливо.
— А якщо купимо дві пляшки, то відповісте? — запропонував Пилип.
— Бігме! Кварта вартує вісімдесят шелягів, — судячи з її тону, то було явно завищена ціна.