У лісі почувся гавкіт хортів. Вони бігли по нього. Слід приведе прямо сюди.
Він піднявся на ноги та вилаявся: яму копали з розрахунком на зріст людини. Пастка не для вовка, а для сіроманця.
Северин підстрибнув, відштовхуючись здоровою ногою, пальці схопили край ями та ковзнули. Він стрибнув знову, але марно — він просто сипав землю собі в обличчя.
Ні, він не помре у ямі, точно не помре у клятій ямі...
Северин підібрав закривавленого кілка та встромив його в стіну. Земля піддалася, а він наліг на кілок всім тілом, відштовхуючись від іншої стіни здоровою ногою.
Гавкання наближалося. За собаками чулося тупотіння кінських копит. Він відчував, як тремтить земля під ними. Вони поруч, зовсім поруч, не лишилося часу...
Северин став на імпровізовану сходинку здоровою ногою, підстрибнув і вискочив настільки, аби зачепитися обома руками. Закріпився на ліктях, перекинув здорову ногу, підтягнув решту тіла та зі стогоном перекотився подалі від краю пастки. Голе тіло шмагнув холодний вітер.
Вільний!
Тепер швидше, швидше, якнайдалі, геть звідси. Северин піднявся навколішки, провів скривавленою долонею по губах...
З хащі вискочили три хорти. Пси мчали до нього довгими стрибками, він бачив блиск слини на їхніх іклах, а за хортами вирвалися два коня з вершниками...
Не встиг.
Кінець. Северин відвів погляд і глянув на тінь прямо перед ним. Запам'ятай, тіне, як жалюгідно я помру — навколішках, розірваний хортами, підстрелений сріблом.
Тінь відповіла.
Налилася білим кольором, а посередині тонкими червоними рисками пробігла дуга, схожа на крутий місток. Цей малюнок здався знайомим... Северин на мить замружився.
Зникло гарчання хортів і хрипіння коней.
Він розплющив очі. Тінь стала сіра та нерухома. Чорнововк підняв погляд: переслідувачі розчинилися разом із вітром та холодом.
Характерник обережно випростався та роздивився. Навколо завмер чорний химерний виворіт світу, що він бачив у ніч срібної клямри.
— Я... помер? — спитав Северин.
Слова розбилися об глуху тишу.
Навколо височіли обпалені стовбури мертвих дерев із гострими безлистими гілками. Між стовбурів лежала непроглядна темрява. На закопченому небі жевріло кружальце багряного світила.
Невже сюди потрапляють характерники після смерті? — подумав юнак і зробив обережний крок.
Різкий біль у стегні довів, що він досі живий.
— Живий, — промовив обережно Северин і розсміявся.
Живий! Знову надурив кістляву. Знову йому пощастило! Але якого біса він опинився в Потойбіччі?
Галявина нагадувала ту, звідки він зник, тільки не було вовчої ями. Під ногами лежала тепла розсохла земля, вкрита порохом, подекуди стирчали сірі ламкі стебла, що від подиху розсипалися на пил. Багряне небо завмерло без руху, ліс стояв німий та байдужий.
І що тепер?
Тут не було дороги чи просіки, навіть найменшої стежини не було. Лізти у темряву не хотілося. Щось підказувало, що між тих стовбурів ховається небезпека. А з пораненою ногою він навіть втекти не зможе...
Северин абияк обтерся хутром і почав чекати, сам не знаючи, чого. Скільки минуло часу? Десять хвилин? Тридцять? Година?
Часу не існувало. Вуха від безвуччя закладало і він ходив, аби чути бодай власні кроки та не збожеволіти від могильної мовчанки Потойбіччя.
Радість від порятунку змінилася на розпач. Що тепер робити?
Він вглядався у дерева, плекаючи божевільну надію побачити її — свою мавку, таємну спасительку, яка вивела з хащі лісу та обдарувала цілунком, яка провела до володінь Ґаада...
Але мавки не було. Вона жила далеко-далеко, на іншому березі Дніпра, у лісі біля села Старі Сади.
— Як мені повернутися? — крикнув Северин до дерев, але ті мовчали.
Він кликав Ґаада, маму, тата, вчителя, братів, але чув лише свій голос.
Зрештою характерник ліг на землю, бо поранена нога вимагала відпочинку. Що йому лишається? Хіба що спати. Після сну, можливо, щось зміниться... Або він вигадає щось на свіжу голову.
Заснути він не встиг, бо неподалік заграла флояра. Хтось невідомий награвав веселу мелодію та стрибав по лісі.
— Гей! — Северин підскочив і загукав щосили: — Хто там грає? Ходи-но сюди!
Флояра замовкла. Знову мертва тиша.
— Налякав, — Северин обхопив голову з відчаю. — Чи я божеволію?
Він не був певен, що флояра не причулася йому. Северин так прагнув бодай щось почути... Невже судилося зійти з розуму?
— Ти хто такий? — спитали обережно з-за дерев.
Ні, цей голосок точно не мариться. А якщо мариться, то і чорт з ним.