— Я — Северин, — юнак зробив крок назустріч і зойкнув від болю в стегні. — Северин Чорнововк! Брат Щезник...
— Щезник? — здивувався невидимий голос.
Северин нарешті зрозумів, звідки він лине, та розгледів у темряві між чорних стовбурів пару круглих жовтих оченят без зіниць.
— Саме так!
— Який дивовижний збіг. Я теж щезник, — зрадів незнайомець. — А де твоя флояра?
— У мене немає флояри.
— Щось ти не дуже схожий на щезника, — засумнівалися у лісі.
— Бо це прізвисько... Насправді я людина, — зізнався Северин.
— Людина? О-о-о, — голос наблизився та спитав захоплено: — Справжня? З людського світу?
— Ага, нещодавно звідти.
Жовті оченята кілька разів блимнули.
— Що ти тут робиш, людино?
За розмовою щезник нагадував... дитину. Чи в Потойбіччі бувають діти? Чомусь Чорнововк про це ніколи не задумувався.
— Намагаюся зрозуміти, як повернутися до свого світу, — відповів Северин.
— Ти не знаєш?
— Гадки не маю.
— Як же ти сюди прийшов?
— Складно сказати. З моєю тінню щось трапилося...
І я перенісся сюди.
Щезник захихотів, примруживши жовті оченята.
— Ти смішний.
Северин розвів руками — мовляв, якщо ти так вважаєш, то сперечатися не стану.
— Я знаю, як тобі повернутися, людино-щезник, — раптом оголосив новий знайомець.
— Як? — стрепенувся Северин.
— А що ти мені даси за допомогу?
— Ем... не знаю, — Северин вказав на себе. — Маю тільки залишки вовчого хутра... Бачиш? Голий як сокіл. Нема ні грошей, ані прикрас ...
— Не потрібно прикрас, — зневажливо сказав щезник. — Флояру маю.
— Як же мені тоді віддячити?
— Що це в тебе на лівій нозі? — поцікавилися жовті оченята. — Там дуже червоно.
— То рана, — пояснив Северин. — Багато крові витекло, тому й червоно.
— Кров!
Жовті очиська на мить спалахнули помаранчевими вогниками.
— Людська кров! Мені подобається.
— Ти хочеш, — Северин мить коливався. — Моєї крові?
— Так! — рішуче пискнув щезник.
Це єдиний вихід, подумав Северин.
— І як мені тобі її віддати? Ти ж навіть показуватися не хочеш.
— Заплющ очі та закрий їх руками, — наказав щезник. — Я скуштую твоєї крові, а коли наїмся, то повернуся до лісу, а ти знову зможеш дивитися. Тоді я скажу, як тобі чинити.
Северин зітхнув. Хіба він мав вибір?
— Згода.
Юнак заплющив очі та затулив їх долонями. Лишалося сподіватися, що він не віддав себе добровільно на поталу якомусь хитрому вурдалаку.
Почувся обережний шурхіт. Судячи зі звуків, створіння було невеличке. Голос зовсім близько попередив:
— Якщо ти спробуєш підглядати, я прогризу тобі горлянку, людино-щезник.
— Я не підглядаю.
Хтось наблизився позаду, задихав в ногу, Чорнововк відчув, як маленький шорсткий язик, зовсім як у кота, вилизує шкіру під раною. Тепер у його уяві щезник був схожим на балакучого кота з жовтими очима, і Северин ніяк не міг викинути цей дурнуватий образ із голови.
Невідома істота аж пирхала від задоволення. Юнак почувався дивно та ніяково, було лоскітно, але про всяк випадок він навіть не дозволив собі розсміятися. Хтозна, чи не образить це таємничого помічника?
Язик провів по рані, раз, другий, третій, роз'ятрив її, знову потекла кров і юнак зашипів від болю.
— Потерпи, — наказали знизу.
Северин закусив губу та мовчки чекав фіналу екзекуції.
Сопіння змовкло, шорсткий язик із плямканням зник, почувся шурхіт, з хащі донеслося вдоволене:
— Можна дивитися!
Северин обережно розплющив очі.
— Ну як, сподобалася кров?
— Еге ж, — відповів щезник. Очі у нього тепер палали жовтогарячим. — Така смакота! Недарма про неї стільки базікають! Може, мені до людського світу перебратися?
— Розкажи краще, як мені до людського світу перебратися.
— Умова є умова, — погодився щезник. — Відповідь проста: вихід у твоїй тіні. Ти сам про неї казав.
— Що? — ошелешено перепитав Северин.
— Бувай, людино-щезнику, — оченята розчинилися в пітьмі.
— Гей, постривай! Якого дідька? Поясни, де там вихід!
Відповіддю йому стала мовчанка, а потім весела флояра зачулася так далеко, що годі розібрати.
— Сраний помічник, — пробурмотів Северин і чарою зупинив кровотечу зі стегна.
Як тінь може бути виходом? Перед стрибком вона закрутилася дивним візерунком, а тепер лежала, наче мертва, і не хотіла його нікуди випускати.
Почуваючись йолопом, Северин став на тінь, стрибнув на тінь, плюнув на тінь, торкнувся тіні і нагримав на тінь. Нічого не допомагало.