— Ні, — випалив Северин. — Тобто, я чув розмову, але ненавмисне.
— Це й зветься підслуховуванням. Яка у тебе справа?
— Хочу доповісти, що ми успішно виконали наказ щодо відпочинку та готові рушати далі, — звітував Северин.
— Оно воно що, — Самійло ледве посміхнувся. — А ваші поранення?
— Майже загоїлися. То дрібниці, — махнув рукою Северин, хоча нога досі боліла. — Брат Павич значно важливіший.
— Що ж, — кивнув Книш після коротких роздумів. — Я мав деякі сумніви, але якщо ви самі прагнете, то готуйтеся в дорогу. Наздожени того запопадливого мажордома та скажи, хай харчів готують на чотирнадцять персон.
— Буде виконано!
Северин розвернувся і готовий був кинутися навздогін, як Самійло гукнув його.
— Ще одне, брате.
— Слухаю?
— Мої накази виконувати беззаперечно. Ватазі так і перекажи, — інтонації призначенця нагадали Ігоря Чорнововка. — Зрозуміло?
— Цілком.
Пилип сидів на східцях, грав на варгані, Ярема закинув ноги на лавку навпроти, Гнат горічерева розлігся на перилах та споглядав стелю. Благу вість про дозвіл брата Полина зустріли радісним гамором.
— Останнє чаювання в альтанці-засранці, — плеснув у долоні Гнат. — Як вона мені остогидла. І палац цей ненавиджу!
— Важко не погодитися, братику, — Ярема зосереджено вичищав ножем чвир із люльки. — Дуже незатишно ночувати в кімнаті, з котрої тебе винесли непритомним.
— Як думаєш, скільки людей знадобилося, аби подужати твою вагу? — спитав Гнат.
— Не менше трьох.
Северин пригадав, як коліна притискають груди, чавлять із них повітря, а до обличчя притуляється отруйна тканина, і від спомину спиною пробігли сироти.
Пилип заграв знову. Тремтлива мелодія линула в небо, розліталася над лабіринтом, розчинялася в прохолодному повітрі.
— Треба і собі дримбу купити, — вирішив Бойко. — Як платню за жовтень заберу, так і куплю.
— А те добро, що ти з мисливців зібрав? — спитав Пилип, на мить відірвавшись.
— То Орисі на намисто.
Над альтанкою прошурхотіла невеличка сіра ворона, зробила коло, залетіла всередину та всілася на стола, обвівши компанію чорними перлинками уважних очей.
— От нахаба! Лети звідси, — Ярема махнув рукою.
Ворона обдарувала шляхтича зневажливим поглядом, перевела очі на Северина, каркнула і підстрибнула до нього.
— Щось принесла, — зауважив Пилип.
Здивований Северин зняв невеличкий шмат паперу, загорнутий навколо пташиної лапи. Ворона каркнула вдруге, схопила зі столу печивко та полетіла геть.
— Вороняча пошта? — Гнат аж підскочив. — Як голубина?
— Ні, — Ярема продув люльку. — Поштарські птахи навчені літати від будівлі до будівлі. А ця прилетіла саме до Щезника. Бачив? Тільки одна відома мені організація користується таким засобом зв'язку.
— Секретний клуб шляхтичів?
— Ковен, — відповів Ярема і забив почищену люльку тютюном із коноплями.
У посланні чорніли два коротких слова. Северин перечитав їх кілька разів, покрутив нотатку так і сяк, але більше у ній нічого не було.
— Себто такі пташки можуть знайти будь-кого і будь-де? — не вгавав Гнат.
— Наскільки мені відомо — так, — Яровий обережно прибив зілля великим пальцем.
— Малюче, ти ж шляхтич, а не відьмак, звідки тобі стільки відомо?
— Мамуньо має широке коло подруг, — відповів Ярема та розпалив люльку.
— Тобто якщо їх попросити відносити мої листи цукерочці напряму, — очі Гната вирячилися. — Аби Орися отримувала їх особисто, а не через скриньку інституту...
— Ти баньки не витріщай, бо повипадають, — докинув шляхтич. — Сумніваюся, що Ковен працюватиме тобі за поштарів.
— От відьми, — засмутився Гнат і перевів увагу на стихлого Чорнововка. — Що там пишуть, Щезнику?
— Вона просить вибачення, — відповів Северин розгублено.
— Хто? — здивувався Ярема. — Та відьма? До котрої ти... Та ну!
— Мабуть, ти правий, Енею, — сказав Чорнововк. — Я нічого не розумію у жінках.
— Ніхто не розуміє, — махнув рукою Гнат. — Ти сильно не засмучуйся, бо все одно не збагнеш. Слухай, якщо вже така оказія, а можеш її спитати, чи зможе вона пересилати мої...
— Ні.
— Недобра ти людина, брате, — похитав головою Гнат. — І навіщо я тебе вчу шабельного бою?
— Для чого вона написала? Не розумію, — Северин підвівся і копнув стовпчик альтанки. — То гарбуза дасть, то пробачення просить...
— Одне з двох: або їй погано від того, як вона повелася, або їй чогось від тебе треба, — озвався Пилип.
— Або все разом, — додав Ярема.
— Ти їй вибачиш? — поцікавився Гнат.
— Не знаю, — відповів Чорнововк. — За останні тижні вона просто з голови вискочила. Я навіть не згадував її.