— Так-так, — Гнат глибокодумно накрутив оселедця навколо вуха. — То вона тобі байдужа?
— Не знаю, — відповів Северин. — Піду речі зберу.
Насправді він просто втік від розмови.
Послання Ліни заскочило зненацька, вибило зі стану похмурої готовності до найгіршого, і це дратувало. Якого біса вона про нього згадала? Все, що Ліна хотіла сказати, було промовлено, то нащо місяць потому вибачатися? Що заважало зробити це тоді, коли воно мало значення? І що йому тепер із цим вибаченням робити?
Чорнововк розіпхав речі по саквах, після чого зрозумів, що робити йому тепер геть нічого. Повертатися до альтанки не хотілося. Аби згаяти час та втекти від зайвих думок, він засів за давно нечитану монгольську книжечку легенд. Захар не втомлювався втокмачувати, що знання мови треба постійно живити, як багаття підгодовують хмизом, інакше воно згоряє та лишається саме вугілля. За книгою Северин заснув.
Після сніданку до маєтку прибули двоє скарбничих — утримувати палац під контролем Ордену та підготувати документи до численних установ із правильними формулюваннями інциденту, що трапився у маєтку.
Шаркань привітав хазяїна щасливим іржанням. Северин заходив до нього щодня з якимось гостинцем, але сьогодні замість їжі тримав упряж та сакви, чому жеребець радів несамовито.
— Так-так, друже, — юнак заспокійливо погладив коня по холці. — Я також засидівся.
У нозі пострілював біль, але постійні перев'язки та відносний спокій пішли на користь: рана не кровила, не турбувала при ходьбі, нагадувала про себе тільки при певних зусиллях, наприклад, коли він сідав верхи.
Перед головними сходами палацу кипіло. Ватага призначенців, Семен із помічниками біля возу, Катря та другий контррозвідник, пара скарбничих, і все це під кількома десятками поглядів з вікон.
Двоє призначенців у супроводі Стефана винесли важку скриню та поставили її до воза, від чого зміст її промовисто брязнув. Служки почали зносити харчі, невдовзі скринька зникла під запасом провіанту.
— Куди це ви зібралися, малеча? — під'їхала до ватаги Катря.
Після похорону Вишняка вони майже не бачилися.
— Разом із вами їдемо, — відповів Северин якомога ввічливіше, бо решта відповісти не ризикнула.
— Тобто напросилися нам на шиї, — сказала Катря.
— Чому ти так із нами розмовляєш? — не стримався Северин і миттю пожалкував.
Та що це зі мною коїться? — розпачливо подумав юнак.
Гнат скрушно похитав головою. Катря наблизилися, вкусила Чорнововка крижаним поглядом і прошипіла:
— Не подобається, як я розмовляю? То спробуй утнути мені язика.
Северин відвів очі, визнаючи поразку. Катря сплюнула під копита Шарканя та поїхала до призначенців.
— Яка муха тебе брикнула? — спитав Ярема. — Не варто з нею так розмовляти!
Чорнововк пробурмотів кілька непристойних слів. Настрій, і без того не найкращий, упав ще нижче.
Коли провіант було завантажено, Самійло потис руки скарбничим і застрибнув на коня. Разом із іншим призначенцем він їхав першим, затим слідувала пара контррозвідки, віз, ватага молодих вартових та решта призначенців.
Загін не встиг рушити, як з алеї до палацу ввірвався вершник.
— Хто з вас Самійло Книш? — спитав він, переводячи подих.
Кінь під ним важко дихав і тремтів — гнали його немилосердно.
— А це ще хто такий? — спитав Гнат.
Після короткої розмови з Самійлом процесія вирушила далі, а невідомий вершник під'їхав до юнаків. Він був худий, із великими залисинами, мав довгі обвислі вуса та блакитні, майже прозорі очі. Северин згадав його по Буді.
— Мирон Деригора, — назвався характерник.
— Вчитель брата Павича, — сказав Пилип.
— А ви його ватага? Я почув звістку та примчав сюди. Як повернувся від османів та дізнався про зникнення мого йолопа, нехай йому Мамай допомагає, де би він зараз не був... Примчав. Хоч якось допоможу! Дяка небу, що брат Полин усе зрозумів та дозволив залишитися. Бо я їхав без узгоджень, без наказів, просто наосліп.
Він долонею витер піт з обличчя, перевів подих і роззирнувся.
— Вперше бачу такий великий загін із часів Вовчої війни. Ох, браття, надеремо ми сраки тим покидькам, Богом клянуся, надеремо!
***
Загін, яких Мирон Деригора не бачив із часів Вовчої війни, не міг не привернути зайвої уваги, що, з огляду на таємничість завдання, було вкрай небажано — тому для мандрівки Самійло обрав забуті манівці, де не стрічалося ані душі. Мало хто з місцевих знав про існування тих доріг, але характерницький атлас пам'ятав усе.