— Ні, — істерично вискнув миршавий, — не зрозумієте! В Ордені ні чорта не розуміють... І ніколи не розуміли! А ми шукали вихід! Прагнули свободи! Скинути, розбити кайдани! Для всіх!
— Так, розу...
— Ні! Не розумієте! Ніколи не розуміли, — його очі перескакували від характерника до характерника. — Якщо я здамся, ви не станете слухати!
За Савку ми тебе на паски поріжемо, подумав Северин. Мало кого він так ненавидів, як цього миршавого в ті секунди. Раптом чоловік подивився на нього, очі в очі, та зловив його думку.
— Для вас я ворог, — глухо сказав він. — А ми робили це... Бруднили руки... Заради вашої і нашої свободи.
Він приставив дуло до скроні, заплющив очі, завищав пронизливо і натиснув гачок. Стіною розбризкалися мізки. Самійло вилаявся, Северин відвернувся.
— Це був останній, — сказав брат Промінь і ноги його підкосилися: він мав кілька важких рваних поранень, як у Гната.
Інші призначенці кинулися на допомогу — всі, крім брата Полина, який дивився на рештки останнього противника із кам'яним обличчям, у світлі смолоскипів здавалося, що шрам на його обличчі оживає та смикається.
— Які будуть накази? — стомлено спитав Северин.
— Клич контррозвідку сюди, нехай перенесуть поранених, — розпорядився Самійло. — А ти збери всіх коней та наші речі. їх також сюди.
— Слухаюся, брате.
На шляху із підземелля хода Северина сповільнилася. Він йшов, спираючись рукою на стінку. Ненависть раптом зникла, наче вигоріла за мить, лишивши по собі важкий попіл.
Надворі було тихо. Кров із понівечених тіл напувала землю, паруючи у повітрі, у пошматованій плоті біліли кістки, з розпатраних тельбухів важко смерділо лайном. Крук, який почав бенкет на одному з тіл, сторожко подивився на Северина, вирішив, що загрози той не становить, та повернувся до видзьобування очей — спішив порозкошувати до того, як налетять інші крилаті брати.
Живіт Чорнововка знову стисло, на язиці розпли-влася гіркота. У запалі битви він перенісся на межу своїх почуттів, де насилля і смерть були такими ж природними, як зламані під час буревію дерева, але блискавки бою стихли — і за його межею не було нічого, крім безмежної, німої, чорної порожнечі. Може, батько занурився у неї так глибоко, що ніколи не міг повернутися, навіть якби справді того бажав. Хтозна...
Северин рушив між скривавлених тіл, вимучив кілька кроків, а потім, знесилений, упав навколішки і тихо застогнав. Розпач накрив його, ніби він видерся на височенну гору, аби побачити, що то був лише пригірок, звідки немає вороття, а справжня гора бовваніє далеко попереду, і верхівка її губиться поміж хмар.
Розділ 14
— Молодий Чорнововк! Яка приємна несподіванка! Вітаю вас, — корчмар ґречно вклонився.
— Дякую, пане Буханевичу.
— О, прошу, просто Володимир! Ви надовго?
Северин поправив сакви на лівому плечі. Ворона, яка сиділа на правому, невдоволено каркнула.
— Кілька днів. Може, більше. Може, менше.
— Непередбачувана характерницька доля, — Володимир зазирнув під шинквас. — Де ті кляті... Я ж їх... А, ось вони. Нумер сім на другому поверсі, будь ласка.
— Дякую, — Северин поклав важкого ключа до кишені.
— Ваша нова супутниця? — корчмар із цікавістю подивився на ворону. — Я таких бачив у лицарів Полісся.
— Це поштовий птах, — зітхнув Северин. — Не відчепиться, доки не напишу відповідь. До завтра я планую її спекатися, тому не турбуйтеся.
— Жодних турбот, пане Чорнововку. Гостей немає, вона тут нікому не заважатиме. Головне, аби нічого не поцупила, бо їхнє плем'я полюбляє блискучі речі...
Ворона незадоволено каркнула, ніби образилася на зауваження про крадіжки.
— Також прийміть мої найщиріші співчуття.
Він знає про Кременя? Чи про Павича? Але то секретні відомості, звідки...
— Перепрошую?
— Нещодавно ви втратили батька, — сказав Володимир скорботно. — До мене дійшла звістка, що Ігор загинув за трагічних обставин.
— А, так, — Северин кивнув. — Дякую.
— За три місяці ви змінилися, — корчмар уважно придивився до нього. — Погляд став інший. Може, поділитеся якоюсь історією для моєї збірки? Готовий закластися, що ви маєте неабияку оповідку. Якщо хочете, нею можна розрахуватися за постій.
— Іншим разом, — відмовив Северин ввічливо. — Цього разу заплачу грошима.
— Розумію, — не наполягав Буханевич. — Свіжі рани болять найдужче. Подати вам обід?
— Було би чудово.
«Під тисячею лез» панувала тиша і темрява. Шаблі виблискували на стінах у порожній залі, табурети завмерли на столах ніжками догори, кімнати стояли зачиненими.