— Не сезон, — пояснив Володимир. — Помічника звільнив, сам з усім пораюся. Весь час змагаюся з собою у тавлію. Ви не граєте у тавлію?
— Захар намагався мене навчити, але гравець з мене ніякий.
Обідом, що виріс майже блискавично, можна було нагодувати двох Ярем. Ворона злетіла з плеча, примостилася край стола, клацнула дзьобом. Северин кинув їй кілька шматків м'яса.
Пилип, Гнат і Ярема рушили на постій до «Чорта і Ведмедя», володіння шляхетної родини Ярових у Буді. Северин сказав, що потребує тиші й самотності, та поїхав до Буханевича.
По обіді характерник вимився, закурив люльку та вмостився на ліжку. З дрімотою повернулися спогади останніх днів.
Після битви під пагорбом світ розмився, немов чорнило під дощем. Северин збирав речі, приводив коней, допомагав носити небіжчиків, опікувався пораненими. Вночі помер брат Промінь. Численні рани виявилися сильнішими за чари крові. Він став другим із загону брата Полина, чиє життя забрала битва. Перший загинув на полі бою.
На ранок перев'язаних Пилипа та Гната поклали на воза, яким правив Ярема, і разом із Катрею та другим контррозвідником, чиє ім'я Северин не запам'ятав, ватага рушила до Яструбиного маєтку. Мандрівка забрала добу, бо поверталися прямою дорогою. Северин сподівався заскочити у палаці брата Павича, але скарбничі повідомили, що Мирон Деригора разом із двома потойбічниками забрали Савку до Буди.
У маєтку ватага пробула пару днів. Поранені набиралися сіл, аби мати змогу їздити верхи без сторонньої допомоги, а палацом кипіли збори: скарбничі зняли заборону на виїзд, тому вся прислуга збирала речі — ніхто не хотів лишатися у маєтку. Мажордом Стефан височів посеред тієї метушні, як капітан корабля, що йде під воду.
Попри біль у стегні Северин довго гуляв лісом, намагаючись відтворити той шлях, яким тікав пам'ятної ночі. Знайшов струмок, прогулявся за течією, поблукав хащами, знайшов ту саму вовчу яму. Кілок, що поранив його, лежав біля пастки — мабуть, його дістали мисливці в пошуках зниклого характерника. Северин підняв штиха, подивився на темний слід власної крові. Стегно прошило болем. Захотілося спересердя вкинути кілка назад у яму, але натомість, спираючись на нього, юнак пошкутильгав до поля битви.
Тут було порожньо — зброю, мертвих собак і коней забрали, решту слідів змив дощ, про бій нагадували зламані кущі та витоптана земля. Але насправді побоїще не зникло, а просто перенеслося до хижі біля до пагорба, подумав Северин. Коли воно зникне звідти, то обов'язково з'явиться деінде.
Мисливський будинок було зачинено на великий висячий замок. Молоді дуби потроху осипалися попелястим листям.
— Ми знайшли їх, брате, — промовив Северин над могилою Вишняка. — Знайшли та вирізали до ноги. Спочивай спокійно.
Він замовк і глянув на дорогу від палацу: до діброви крокував Ярема. Шляхтич сумно посміхнувся Северину.
— О, братику. Теж прийшов провідати?
— Бо коли ще доведеться побувати в цих краях.
— Правду кажеш, — Ярема витер очі, що набрякнули сльозами. — Досі не вірю, що тут лежить Кремінь, хоча вже й паросток проклюнув.
Северин придивився. Справді: з голої землі вже стримів невеличкий, але впевнений паросток дуба.
— Так швидко! Я думав, він тільки навесні зійде.
— Характерницькі дуби навіть узимку ростуть, — сказав Яровий. — Попри всі закони природи. За рік уже буде молодим деревом, а за два розкинеться величезним дубом.
Отже, на могилі батька також виріс паросток, подумав Северин. Уперше від спогаду про Ігоря йому стало сумно.
— Що за дрючок? — шляхтич кивнув на його імпровізований костур.
— Той самий, що ногу пробив, — Чорнововк покрутив кілка в руках і закинув його подалі у хащу. — Був би залізним, то все минулося би синцем.
— А був срібним, міг би без ноги лишитися, — Ярема труснув рудою гривою та поправив очілля. — Ніколи не розумів цих умов. Чому Мамай обрав саме такі сили і саме такі слабкості? Бог його знає. Крива вовча стежка...
Шляхтич зітхнув, протер червоні очі. Северин мовчав, відчуваючи, що Яровому потрібно виговоритися.
— Коли Савку побачив, ладен був голими руками повбивати його кривдників... Така лють мене виповнила! Як тоді, коли прийшов до тями і побачив убитого Вишняка... А потім, у бою, коли Офелію поцілили, та куля наче в мене влучила, — Ярема перехрестився. — Стільки часу разом... Рідною стала. Така добра і чуйна! Розуміла накази самою думкою, не доводилося навіть рота відкривати...
— Я би теж плакав, якби втратив Шарканя, брате.
— Та не вигадуй! Ти тримаєшся молодцем... І Варган також, він як взірець... Коли лежав підстрелений на руках, то казав, що мені з торбинки дістати та як його лікувати. Наче не сріблом підстрелили, а скабку в п'ятку загнав, — Ярема дістав величезного носовика з монограмою «Y. Y.» і висякався. — А я тільки сльози ллю постійно. Такий великий, а таке рюмсало... Наче справжній малюк.