— Сказав, що допоможу.
Пилип здивовано підняв брови, Ярема голосно ляснув по обличчі долонею, а Гнат застогнав.
— Анічичирк! — цитьнув Северин. — І залиште при собі поради, як варто було чинити. Теж мені, Чорна Рада!
— Ага, — підморгнув Гнат. — Підкаблучник ти.
— Озвався той, хто на власну сестру зайвий раз глянути боїться, — відбив Северин. — До речі, де вона?
— Катрю не запрошено.
— Може, відьма його приворожила, — мислив уголос Яровий. — Як їй схочеться, так ним і крутить. То брат Щезник від неї їде, то назад мчить...
— Годі вже, — накомизився Чорнововк. — То моя особиста справа! Я ж тобі не розповідаю, яку кобилу купити.
— Ну ти порівняв!
— Не годиться спізнюватися на зустріч з осавулами, — сказав Пилип, уриваючи дискусію. — Допоможіть підвестися.
Ярема підняв Гната, Северин подав руку Пилипу. Обидва рухалися скуто через щільно перев'язані тіла.
Характерники неспішно рушили по стежці до дуба Мамая.
— Що читаєш? — спитав Северин, кинувши погляд на нову книгу Гната. — Перевидання Енеіди?
— Ні, — зніяковів Бойко. — «Три мушкетери».
— Овва! Як це ти зрадив Котляревському?
— Ти сам радив почитати щось інше, а Катря у маєтку про якихось арамісів казала... Мене цікавість розібрала. Варган підказав, що то ім'я з книги. То я її у бібліотеці дохлого магната розшукав та собі забрав.
— Подобається?
— Без рими нелегко читати, але цікаво.
Збиралося на дощ. На кожному кроці перед очима Северина оживали картинки серпня.
— Тут стояв стіл з Басюгою.
— Ага, збивав з пантелику своїм допитом, — кивнув Гнат. — «Чому ти вирішив стати характерником?» Бо напився та прокинувся зі срібною клямрою, дідько, що за питання таке?
— Таких дурниць тоді наплів, Господи, — Ярема перехрестився. — Сім мішків гречаної вовни!
— То ти не чув мене у Данилишина, — скривився Северин. — Ото був справжній сором! Половину питань завалив, якщо не більше.
— Я йому сказав, що Київ — столиця на Дніпрі, а більше ні чорта не знаю, — сказав Гнат.
Всі розсміялися. Дивно, — подумав Северин: як він тоді нервував і як смішно це пригадувати зараз, хоча не минуло й півроку.
— На цьому місці, брате Малюче, твій дід мене добряче відлупцював, — повідомив Северин.
— Це він полюбляє, — кивнув Яровий. — Його, як і брата Енея, хлібом не годуй, дай тільки шаблюкою помахати.
— Ви, бевзі, просто не розумієтеся на високому мистецтві фехтування.
Мамаїв дуб нагадував багаття, що згасає: листя нагорі посіріло, а знизу догоряло червоним, наче вугілля жевріло. Під дубом чекали троє осавул із Ради Сімох: Віра Забіла, Немир Басюга та Іван Чорнововк.
— Вітаємо, браття, — промовив Немир.
Ватага вклонилася.
— Приємно бачити вас живими та в доброму гуморі, — Басюга посміхнувся. — Пане Бойко, пане Олефір, як ваше самопочуття?
— Добре.
— Гоїться, як на собаці.
— А ваші порання, пане Чорнововк і пане Яровий?
Авжеж, осавула контррозвідки знав про кожну їхню подряпину, — подумав Северин. Напевне Катря надіслала йому докладну доповідь із купою дошкульних зауважень.
— Майже минулося, — бадьоро відрапортував пан Яровий.
— Так само, — кивнув пан Чорнововк.
Насправді рана постійно нагадувала про себе. Контррозвідник, чиє ім'я Северин не запам'ятав, зауважив, що такі пробої м'язів заживають нешвидко і ще довго даватимуться взнаки у сиру негоду — навіть коли зашрамуються.
— Я радий, що після лихих пригод ваш дух не зламано, — сказав Басюга.
— Ви прагнете відповідей, — заговорив Іван Чорнововк. — Ви їх заслужили. Тож питайте.
— Що з Павичем? — випалили четверо водночас.
— Ми опікуємося ним, — відповіла Забіла. — Брат Павич пережив страшне горе. Страшне настільки, що розум намагався втекти від болю, якого зазнавало тіло, і зрештою втік... Я особисто доглядаю брата Павича та зроблю все, аби вилікувати його. Надія на повернення є. В його очах блимає вогник особистості, але він дуже далекий... Схожий на слабке відлуння. Його зламали, а ми намагаємося зростити. Не знаю, скільки часу знадобиться на повернення брата Павича з темряви. Якщо він повернеться, то не буде тим юнаком, якого ви знали.
Северин стиснув кулаки так сильно, що хруснули пальці. Савка назавжди лишиться калікою — ось що сказала Забіла.
— Можна нам його побачити? — спитав Гнат незвичним для нього тоном.
Він і досі картає себе за те дурне парі, збагнув Северин.
— Ні.
— Чому? — з викликом продовжив Гнат. — Це може йому зашкодити?
Іван Чорнововк насупився.
— Так, — спокійно відповіла Віра. — Це може йому зашкодити.