— Не варто.
Розмова згасла. Коли вони дійшли до галявини, де білим колом росли поганки, характерник відчув: тут.
— Відьмине кільце, — констатував Северин.
— Так, — Ліна скинула з плеча торбу. — Тримайся подалі від нього. Всередину не заходь. За жодних обставин не заходь!
Характерник кивнув, набив тютюном носогрійку і спостерігав, як Ліна готується до ритуалу: ставить товсті свічки між грибів, вправно креслить ножем на землі незнайомі символи, лаштує у центр кола невеличке люстерко дзеркалом до неба.
Що за ритуал вона планує? Соломія ніколи і нічого не забороняла без вагомої причини.
А, байдуже, вирішив Северин. Вона допомагала мені, я допоможу їй, та поїду далі з чистою совістю, поставивши остаточну крапку. Як вчасно з'явилася Катря!
Пізньої осені вечоріло швидко. Небо вкрило хмарами, і, якби не запалені свічки, навкруги панувала б суцільна темрява. Відьма розписала обличчя вугіллям (зірка з п'ятьма променями на лобі та ще два незнані Северину знаки на щоках), перевела подих, перевірила коло і розтерла долоні.
— Готово, — сказала Ліна.
Чорнововк сховав люльку. Раніше він би пожартував над її розмальованим лицем, але спитав тільки:
— Тепер мені відвернутися?
— Так, — Ліна махнула рукою. Пальці також були вимащені вугіллям. — Краще стань подалі, до дерев. Аби не чув закляття.
— Твоя воля.
Северин відійшов до смуги лісу і повернувся обличчям до темряви.
— Готовий, — відзвітував характерник.
Він почувався дивно: стояв на чатах, спиною до всього, бачив тільки відблиски свічок. Голос Ліни, яка на розспів промовляла суміш слів латиною та українською, було ледь чутно.
Що довше вона говорила, то пронизливішою ставала тиша навколо. Темрява набрякала невидимою погрозою, птахи змовкли, вітер улігся: все, як у ніч срібної клямри. Відблиски свічок зростали, видовжувалися, засяяли яскраво, наче вуличні ліхтарі, розсіяли темряву перед ним і вихопили стовбури дерев.
Северину кортіло озирнутися та побачити, що відбувається, але у таких справах наказів відьом варто дотримуватися.
Забарвлення свічок змінилося на червоне, голос Ліни змовк. Ліс затамував подих.
Северину захотілося чхнути і він швидко розтер носа. Година — небагато часу, тим паче, якщо відьма підготувалася, то нічого робити не доведеться, Соломія теж інколи проводила при ньому нескладні ритуали, під час котрих (попри сподівання) нічого цікавого не траплялося, тож, певно, доведеться просто витріщатися у темряву і...
Ліна закричала.
Северин інстинктивно обернувся та застовпів. Тіло дівчини висіло над люстерком, звідки сочилися нитки темряви, які тримали відьму в повітрі, вінок зірвався з її голови, зайнявся червоним спалахом і перетворився на попіл, що впав на землю й миттю розсипався.
— От холера, — Северин прожогом кинувся до кола.
Все явно пішло не так. Але що йому робити? Северин не наважився зайти всередину, бо так наказувала Ліна, яка тепер, непритомна, висіла над землею у полоні тонких чорних мацаків і кричала високо й страшно. Вугільні знаки на її обличчі палали червоним сяйвом.
Чорт, чорт, чорт!
Якщо не вступати в коло, то як їй допомогти?!
Северин намагався докликатися до неї: марно. Він спробував згадати з книжок Соломії, що то може бути, але нічого не пригадувалося, думки плуталися, і від постійного крику Ліни у ньому кипіла паніка. Він мав щось зробити, мав її порятувати, але що тут можна вчинити? Розбити дзеркало? Стрибнути в Потойбіч?
Северин вихопив ножа і розрізав пальця, але всі свічки водночас згасли. Без їхнього світла, з прихованим хмарою місяцем, він не мав тіні.
Червоні знаки на обличчі відьмі палахкотіли. Ліна вищала так голосно і пронизливо, що йому закладало вуха. Від люті на власне безсилля Северин лайнувся та копнув поганку.
Гриб вилетів із землі, коло розімкнулося. Люстерко брязнуло, вкрившись павутиною тріщинок, невидима сила пожбурила Ліну в хащу. Її тіло пролетіло кілька кроків і впало біля дерев.
Северин кинувся до неї, кликав на ім'я, але Ліна не чула, кінцівки смикалися, очі закотилися; вона вже не кричала, а лише страшно хрипіла. Характерник обережно розтер її скроні, полив обличчя водою з фляжки, трусив за плечі, але нічого не допомагало.
Раптом напад скінчився. Ліна знерохуміла, замовкла, обм'якла та заплющила очі. Северин перевірив подих та серцебиття — жива. І тоді...
Він завмер, бо відчув, як за спиною хтось стоїть.
Характерник обернувся, тримаючи перед собою ножа. Із тріщин на люстерку лилися пасма темряви, стриміли вгору та складалися в примарну фігуру, високу тонку істоту у вуалі імли. Риси живої темряви тріпотіли, звивалися, клубочилися, від них віяло силою настільки могутньою, що волосся ставало дибки. Северин затулив собою Ліну та зупинився, скутий страхом, що вибухнув біля серця та розтікся кригою по всьому тілу.