Він підняв руку із ножем вперед, але рука безпорадно затремтіла і ніж випав; неймовірним зусиллям характерник розігнув пальці, ніби його відкрита долоня могла спинити невідоме безлике чудовисько, від одного погляду на яке хотілося бігти якнайдалі.
Голос прошелестів прямо в голові:
— Хто наважився забрати мою здобич?
Северин відчув, як мову відібрало жахом.
— Бачу, — продовжив шепіт. — Служка Гаспида... Маленький боржник зіпсутої крові.
— Не... підходь, — вичавив Северин.
— Намагаєшся наказувати мені? — прошепотіло у вухах.
Воно попливло на нього від люстерка, за коло поганок, у створений ним розрив, прямо до Северина. Від почвари линув мороз.
— Цілунок мавки, — мовив шепіт. — Мізерні обирають мізерних.
Северин відчув, як воля повернулася до його тіла. Він міг втекти! І як же він хотів втекти! Але не зрушив з місця.
— Геть, — прошурхотів наказ.
Якимось неймовірним зусиллям він примусив себе не чкурнути світ за очі.
— Вона намагалися взяти, що їй не належить, — провадив шепіт. — Мізерна злодюжка. Відійди.
— Ні! — не в змозі дивитися на чудовисько, він заплющив очі.
Інакше би точно побіг.
Тінь зашипіла, уламки дзеркала брязнули.
— Мізерна злодюжка обрала собі захисника, — шепіт звучав зацікавлено. — Я прийшла сюди, аби взяти. Не піду просто так.
— Що тобі потрібно? — Северин двічі кашляв, поки промовив ці довгі слова.
— Захиснику. Що готовий віддати, аби залишити її життя?
— Я...
— Не ти, — заперечив шепіт. — Ти належиш Гаспиду. Не торкаюся його речей багато епох.
— Я... можу дати, — Северин почав лічити все, що спадало на думку. — Шабля, ніж, піштоль, одяг, гроші...
— Захиснику. Не знаю цих слів. Віддай найцінніше, що маєш. Або відійди.
І тут Северин згадав. Він заліз під мокру від поту сорочку, намацав потайний гаманець, дістав древнього таляра.
— Ось! — він кинув монету на землю.
Це було безглуздо, це не мало сенсу, але це стало його останньою надією.
Чорні мацаки огорнули срібне кружальце.
— Немолоде... Торкалися багато мізерних... Вбирало тепло їхніх тіл, відчувало переживання, несло на собі спогади... На ньому була кров...
Северин важко дихав. У голові наморочилося, від морозу, що тягнувся від тіні, здерев'яніли м'язи на обличчі. Він відчув, наче незримі нитки заповзають йому в голову, перегортають його спогади, дістають поцілунок Ліни, спостерігають ніч Купала, слухають їхню сварку...
— Захиснику. Я забираю твій мізерний викуп.
У голові прояснилося, таляр зник, а Северин не повірив власним вухам.
— Це мізерний дар, — провадив шепіт. — Але вона живе. І ти живи. Поки можеш. Захисник.
Невидима сила штовхнула в груди, він повалився на землю та миттю вскочив, але темна постать розтанула. Місяць випірнув з-за хмар, і почувся перший, найсміливіший цвіркун. Усередині кола було тільки розбите люстерко.
— Ліно! Ліно! Ти чуєш мене?
Вона розплющила очі та радісно посміхнулася.
— Привіт, — вона кілька разів кліпнула.
— З тобою все гаразд?
Він допоміг їй сісти. Відьма обвела галявину здивованим поглядом.
— Ми в лісі? Ніч?
— Та сама галявина, — Северин обережно притримував її за спину. — Все пішло не так... але тепер минулося.
— Що пішло не так? — вона скривилася і помацала голову. — Забила потилицю... Буде гуля...
Відьма поводилася дивно.
— Що з тобою, Ліно?
— Вибач, — вона винувато посміхнулася. — Ми знайомі? Я не можу пригадати... Так дивно.
— Чорт, — сказав Северин. Жах і холод відступили, він знову повністю відчував власне тіло. — Давай допоможу підвестися.
— Дякую... Ти добрий. Допомагаєш мені, — Ліна піднялася на ноги, хитнулася і вчепилася за його плечі. — А чому ми в лісі вночі наодинці? Ти мій коханий?
— Ні.
Вона втратила пам'ять, збагнув Северин. Треба негайно мчати до Соломії. Недарма вона забороняла цей клятий ритуал!
Чорнововк обережно повів дівчину крізь хащу, на звуки води.
— А куди ми йдемо? — перелякано спитала Ліна.
— До Дніпра, там чекає мій кінь. Я відвезу тебе додому, — Северин розмовляв, як із малою дитиною.
— Нічого не пам'ятаю, — вона однією рукою міцно тримала його долоню, а другою терла собі маківку. — Такою дурепою почуваюся! Твоє обличчя знайоме, але не пригадую імені...