— Мене звуть Северин.
— А як звуть мене?
— Ліна.
— Ліна... Гарне ім'я, мені подобається. І Северин також гарне. А наш дім далеко звідси?
— Недалеко. Ми швидко доїдемо, тільки на дорогу виберемося. Обережно, тут корінчик.
Вона все одно перечепилася, але Северин надійно тримав її. Така легка і тендітна... Що ж ти накоїла, Ліно?
— Голова гуде, — вугільні знаки на її обличчі розтерлися. — Як я сюди потрапила?
— Коли я приїхав, ти вже була тут.
— Так холодно... Який зараз місяць?
— Листопад. Ти нічого не пригадуєш?
— Була просто темрява... І все. А потім я прокинулася і побачила тебе. Так дивно... Розкажеш мені, що відбулося?
— Розповім.
Шаркань поніс їх до Соломії.
***
Будь удома, тільки будь удома, — крутилося в голові. Відьма мала звичку засиджуватися за північ, проте вікна хатинки були темними.
Кілька хвилин тому Ліна поскаржилася на сильний головний біль і знепритомніла. Він обережно взяв її на руки, відчинив копняком хвіртку та крикнув у вікно:
— Соломіє!
І додав кілька копняків по дверях.
Обличчя Соломії, яку насмілилися підняти з ліжка посеред ночі, пашіло гнівом.
— Северине? Ліно? — відьма стояла босоніж, у нічній сорочці, стискаючи у руці невеличкого стилета. — Що, в біса, діється?
Северин без запрошення пройшов усередину та поклав дівчину на застелене ліжко. У кутку блиснули котячі очі та почулося недоброзичливе нявчання.
— Ритуал, — пояснив Северин. — Ліну відкинуло. Вилізла чорна почвара. Я її прогнав. Ліна втратила пам'ять.
Соломія помахом долоні запалила каганець, протерла очі та сіла біля учениці. Торкнулася лоба, стривожено повернулася до характерника.
— Який ритуал? Де ти її знайшов?
— Шарканя на двір заведу та розповім.
Коли він повернувся, на лобі Ліни лежав теплий компрес. Соломія роздягла дівчину, вкрила ковдрою, вимила руки та обличчя від вугілля, запалила в піалі суміш висушених трав. Перекручені пелюстки, стебла й листя курилися легким пряним димком.
— Розповідай, — Соломія сховала стилет до невеличкої чорної скрині на столі.
— Вона відправила до мене ворону. Просила про допомогу, — Северин розповідав якомога лаконічніше. — Я погодився та приїхав на місце зустрічі. Ліна сказала, що їй потрібен захист, якщо ритуал піде не так. Ми пройшли в ліс, я відвернувся, вона почала ритуал і незабаром все полетіло шкереберть.
— Опиши ритуал.
Запах трав, що тліли, заспокоював його. Северин відчув, як серце перестало рватися з грудей, а дихання вгамувалося. З-під ліжка на нього витріщався незадоволений Хаос.
— У лісі, неподалік берега, — на мить він пригадав галявину у подробицях. — Коло блідих поганок, посилене свічами та знаками, посередині стоїть люстерко, вона читала щось латиною...
Соломія перебила його лайкою, якої міг повчитися сам Гнат Бойко.
— Мала дурепа! Ох, дурепа, — Соломія спересердя кинула коцюбу на підлогу, дістала з-за пічки пляшку вишнівки та ковтнула прямо з горла. Простягнула Северину, але той відмовився. — Казала їй, що зарано, казала, що треба чекати! Не послухалася... Що сталося далі?
— Дзеркало тріснуло, з нього повстало щось високе, страшне, зіткане з самої темряви, — Северин раптом відчув відголос того жаху і на мить перевів подих. — Голос говорив просто у голові, хоча постать пливла за кілька кроків від мене... Щось дуже лихе. І сильне. Я ніколи не відчував такої лихої потвори... Її немає у тому талмуді, який ти мене змусила вивчати.
Відьма простогнала та зробила ще ковток.
— Бо її ім'я міститься лише у таємних гримуарах, Северине.
— Тоді не дивно, що воно хотіло забрати життя Ліни. Твердило, що та злодюга, має розплатитися за крадіжку. Я заступився...
— І спекався її? — Соломія дивилася на нього, як не дивилася ніколи: з подивом, захватом і невірою водночас.
— Так. Я віддав таляра і воно зникло, — кивнув Чорнововк.
— Таляра? Просту срібну монету?!
— Непросту, — відповів Северин. — Монеті було майже двісті років. Перша чеканка... Неважливо. Потвора забрала цей викуп, мене відкинуло і воно зникло.
Хаос нявкнув та сховався подалі.
— Неймовірно, — Соломія крутила в руках пляшку, ризикуючи її впустити. — Правду сказати, хлопче, я думаю, що не в талярі справа. Вона відступилася, бо ти став на захист.
— Та де там, — відмахнувся характерник. — Воно могло мене знищити за мить! Якби хотіло... Я ж відчував її силу. Наче дніпрові хвилі!
— Її сила за могутністю рівна Ґааду... Навіть перевершує його, — Соломія поправила браслет, який ніколи не знімала. — Потойбічні істоти найвищого порядку поважають тих, хто зважується стати проти них. Але не завжди... Тобі пощастило.