— Чому так?
— Невеличкі відьомські секрети. Ти також не все мені розповідаєш, еге ж?
Йому лишалося тільки кивнути.
— Але як рік мине... Не знатимеш, куди подітися від моїх пернатих кур'єрів.
— Звучить весело, — сказав Северин. — Щодо листа від мого вчителя, то Захар просто чудова людина. Мені з ним дуже пощастило.
— Безсумнівно. Хоч він і не полюбляє мене та Ковен загалом, але пише дуже люб'язно, — відьма помовчала та спитала обережно: — Ти сильно переживав смерть?
— Батька?
— А відтоді багато померло?
У тоні її була недоречна іронія, яка не сподобалася йому.
— Так, — відкарбував Северин. — Відтоді померло багато. Я поховав характерника, якому після смерті відтяли голову, аби кинути мені під ноги. Того, хто це зробив, я зарубав шаблею. Іншого я вбив ударом ножа в шию та ще одного поцілив пострілом у голову. Також один ренегат застрелився у мене на очах. Я двічі ходив між розкиданих на землі небіжчиків, носив їх, наче мішки з картоплею, та складав рядами.
Уперше вона не витримала його погляду.
— Ти... стрімко подорослішав, — промовила Соломія. Він мовчки допив чай.
— Що у тебе на серці? — спитала відьма тихо. — Чим я можу допомогти?
Северин подумав та вирішив зізнатися:
— Не збагну, чому Ліна тоді так жорстко відповіла.
Відьма кивнула і сумно посміхнулася.
— Мабуть, у тому моя провина... Коли прийшли листівки, Северине, вона дуже зраділа. Багато разів перечитувала твій лист і посміхалася. Я бачила, як вона сяє... А потім спитала, що було між мною та Ігорем, — Соломія провела пальцем по столу, малюючи невидимі візерунки. — Вона і раніше питала... Але тепер зажадала подробиць: як і чому так сталося, що я взяла виховувати його сина від іншої жінки... Я розповіла, а Ліна засмутилася. Саме тут приїхав ти.
— Он воно що.
Він відсунув залишки вечері.
Стара болісна тема, яку він завжди старанно оминав, його давній страх, який нарешті прозвучав уголос... Прийшов час покінчити з ним.
— Отже, — він зібрався духом. — То що було між тобою та Ігорем?
Відьма помовчала та спитала у відповідь:
— А що між тобою і Ліною?
Йому все стало зрозуміло.
— Я кохала твого батька, — додала Соломія. — Попри все, що сталося між нами... У житті.
— Дякую, що прихистила мене.
— Це твій дім, Северине, — Соломія обвела долонею стіни, а потім вказала на себе. — Я не твоя рідна мама і ніколи не прагнула замінити її. Але все одно завжди рада тобі.
Северин підхопився до неї і міцно обійняв жінку.
— А я завжди готовий захистити тебе, як захистив Ліну.
Обидва глянули на молоду відьму. Дівчину огорнув сон, а на вустах розквітла слабка, ледь помітна усмішка.
— Година пізня. Тобі розстелити на підлозі?
— Я поїду.
— Куди ти зібрався попри ніч? — Соломія сплеснула руками. — Краще виспись, поснідай! Ліна вранці прокинеться, зможеш порозмовляти з нею.
Він не хотів розмовляти з нею.
— Я поїду, — повторив Северин.
— Упертий, як Ігор, — зітхнула Соломія. — От куди тебе чорти несуть?
— Вони мене вічно кудись несуть.
Чорнововк знову обійняв її.
— Бережи себе, Северине.
— І ти бережи себе... і Ліну також.
***
Невисокий тонкий пагінець похитувався на вітрі. Він уже вистрілив першими тендітними гілочками, які, здавалося, можна зламати двома пальцями. Проте це було оманливе враження: за зовнішньою крихкістю ховалося вперте й гнучке деревце, яке вже за кілька років мало перетворитися на чорного велета з химерним гіллям, схожого на того, що височів поруч.
— Привіт, мамо, — сказав Северин. — Здрастуй, тату.
На кладовищі було безлюдно. Сипав перший сніжок, схожий на крупу, торкався землі та зникав.
Час залишити все, що накопичилося, у минулому. Він помовчав трохи, роздумуючи над початком, і заговорив.
— Я став характерником за вашим прикладом. Хотів черес із трьома клямрами, бо ви носили такі. Я не думав про небезпеки, що чигають на вовчій стежці, я просто хотів бути, як ви... Особливо як ти, тату. Ти став для мене неосяжним ідеалом, за котрим недолугий син ніколи не міг угнатися. Я бачив тебе так рідко, що забував не тільки голос і обличчя, а й усе, що вмію, навіть слова губив у твоїй присутності, бо мав лише кілька хвилин, аби вразити тебе, довести власну вартісніть та гідність! Я так хвилювався від тієї відповідальності... Бо найбільше, чого я боявся — розчарувати тебе. Я прийняв срібну клямру без жодних сумнівів, тату, аби не зрадити маминої пам'яті та не підвести твоїх очікувань. Соломія і Захар намагалися достукатися мене, та хіба я їх слухав? Я мав лише одного авторитета у світі — тебе. А ти навіть не бачив, як я вирушив у Потойбіч підписати криваву угоду. Ґаад розкусив мене з першого погляду.