Северин відчув сльози на щоках і замовк. Слова звучали занадто пафосно та фальшиво.
Чому ти не розповів, що це за стежка, тату? Я ніколи у житті не побажаю своїм дітям такого шляху. Геть від нього! Я хочу, аби мій син гуляв на вечорницях, веселився, помилявся, вивчав цікаві науки, а не дивився на мене захопленим цуциком і за моїм прикладом поневірявся вічним безхатьком паланками Гетьманату. Постійно в пилюці доріг, постійно під підозрілими поглядами, постійно ризикуючи життям!
Ким би я міг стати? Гадки не маю. Я ніколи не мав іншої мрії, ніколи не уявляв собі іншої долі. Архітектор, коваль, мірошник, кухар чи механік — то були чужі мрії, адже мою оперізував черес із трьома клямрами. Ти не сказав мені, тату, що під шатами легенди ховаються лише кров і біль, а я зрозумів це, коли було запізно.
Ні, я не шкодую! Я пишаюся своїм вибором, не жалкую і
знаю, заради чого приніс цю жертву. Дороги назад немає. Але чому ти не захистив мене, як намагалася захистити Соломія? Невже тобі було так байдуже до мене... Чим я так завинив? Ти пропустив навіть мій прийом до Ордену! Минуло майже три місяці, і відтоді моя золота клямра вже тьмяна від бруду. Як ти не збожеволів від такого життя, тату?
Мабуть, тобі допомагала мама. А коли її не стало, божевілля захопило тебе... Бо не можна бути сіроманцем і лишатися при здоровому глузді.
Я став непотрібним, з усіма своїми питаннями та прагненнями, ти забув про моє існування, бо твій список смертників заміняв тобі сина, аж допоки я, недолугий та забутий, не відібрав у тебе життя. Смішно, чи не так? Я, дурень, який стріляв простою кулею у перевертня. Пригадуєш?
Ти намагався вбити малих Вдовиченків, а я допоміг вистежити справжніх ренегатів, які викрадали та калічили характерників. Чому ти їх не знайшов, тату? Я власноруч убив двох із твого списку! Совість моя чиста. Я йтиму далі, хоч і не знаю, через скільки кроків на мене звалиться новий вибір між злим та поганим.
Я дізнався, що таке страх смерті, відчував її холод на обличчі, навчився цінувати щастя бути живим. Я ходив на межі. Я все зробив сам.
— Я відпускаю тебе. Спочивай із миром, батьку, — мовив уголос Северин. — Я вибачаю тобі... Пробач і ти.
Він втратив хід думок, розгубив решту слів та притулився лобом до маминого дуба. Мама зрозуміла би... Він був ладен віддати все своє золото, аби принаймні раз поговорити з нею.
— Вибачте, — почулося позаду.
Северин не почув кроків — там стояв чоловік років тридцяти, дужий, смаглявий, очі карі та уважні.
— Ви їх знали? Лицарів, що були тут поховані? — спитав незнайомець.
— Це мої батьки.
Чоловік здивовано здійняв брови а потім перехрестився.
— Господи, — очі його стали великі, наче таляри. — То ми з вами зустрілися! Нарешті!
— Хто зустрівся? — не зрозумів Северин.
— Я, виходить, ваш двоюрідний брат! Небіж вашої мами. Її звали Ольга, Ольга Чорнововк, чи не так?
— Все правильно, — обережно погодився Северин.
— Я — Трохим Непийвода!
— Северин Чорнововк.
Трохим простягнув долоню, теплу й тверду, і вони закріпили знайомство рукостисканням. Северин почувався спантеличено.
— Ви теж характерник! Молодший, ніж здалося віддаля...
— А ви певні, що не помилилися? — спитав характерник. — Я не знав, що у мами була сестра.
— Старша, — Трохим говорив упевнено. — Дід і баба були ревними вірянами, дуже гнівилися через рішення Ольги щодо служби в сіроманцях, вигнали її з родини та зреклися остаточно, коли вона вступила до Ордену...
— Так, схоже на її історію, — підтвердив Северин.
Трохим закивав.
— У родині навіть згадувати про неї було заборонено! Мама потайки розповідала про молодшу сестру і завжди сподівалася, що одного дня Оля повернеться. Дуже сумувала за нею. Може, дід і баба своєю впертістю прогнівили Господа, чи тому став причиною вуглик, що випав із грубки, але хата їхня згоріла разом зі старими, земля їм пухом. Того дня був сильний вітер, наше господарство теж пожежею лизнуло, бо ми через тин жили... Мама після похорону кинулася на пошуки та нарешті знайшла сестру, але її вже не було серед живих. Мама зажурилася, а потім схотіла переїхати сюди, аби доглядати за дубом. Після пожежі таке рішення далося легко, самі розумієте... Землю ми продали, переїхали, облаштувалися потроху, тепер навідуємося сюди — свічку поставимо, крашанок на гробки принесемо, бур'яни приберемо. Ми не знали, що Ольга мала дітей!
— Я — її єдиний син, — Северин непомітно ущипнув себе, аби перевірити, чи не спить.