— Другий дуб — ваш батько, чи не так? — Трохим указав на пагінець. — Ми коли востаннє навідалися, то дуже здивувалися новій могилі, а гробар розповів, що загін лицарів приїздив та поховав когось зі своїх...
— Тут лежить Ігор Чорнововк, чоловік Ольги.
— То, кажете, ви їхній єдиний син?
— Саме так.
— А тепер маєте двоюрідного брата, — Трохим щиро засміявся. — Не поспішаєте?
— Годину маю.
— Тоді запрошую на гостину, пане Чорнововк! Удома зараз нікого нема, мама з дружиною та дітьми поїхали до родичів, а я тут хазяйную на самоті. Дай, думаю, зайду, провідаю тітку, наче потягнуло мене щось... І вас побачив, наче саме провидіння привело! То що, зайдете?
— Чом би й ні... Верхи поїдемо?
Трохим із повагою глянув на Шарканя, але відмовився.
— Пішки недалеко, якщо ви не проти прогулятися.
— Не проти.
Шарканю Трохим сподобався: кінь кілька разів тицьнувся йому в потилицю, як чинив із Захаром та Яремою — таким був його знак довіри. Шаркань розбирався в людях.
— Так дивно, — Северин потер лоба. Занадто швидко стався перехід між його прощанням з батьком та раптовим знайомством з родичем. — Вибачте, але це дуже ніяково: все життя бути самотнім, а потім виявити, що маєш тітку, про яку не підозрював... І двоюрідного брата... І небожів?
— Так, племінник і племінниця, — закивав Трохим з посмішкою. — Микола та Настя, два і чотири рочки.
— А ваш батько?
— Колишній січовик, став найманцем. Поїхав за кордон і зник безвісти, коли мені чотирнадцятий минуло.
— Я приголомшений, — зізнався Северин відверто.
— Розумію! Я ошелешений так само. Хоча, Северине, постривайте, — лоб Трохима прорізала стривожена зморшка. — Ви не раді нашій зустрічі? Якщо волієте, можемо все забути та лишитися незнайомцями. Я нікому не розповім. Ви нікому нічого не зобов'язані! Дубки ми все одно доглядатимемо.
— Та що ви таке кажете, Трохиме, — заспокоїв його характерник. — Я тільки-но знайшов рідну кров, про яку навіть не мріяв! Це, без перебільшень, один із найсвітліших днів за останні місяці.
Трохим полегшено зітхнув та спитав обережно:
— Тяжка у вас служба?
— Буває непросто.
Поки вони крокували селом, Трохим розповів про його чудову дружину — господиню Оксану, про мамину хворобу, яка останнім часом висмоктує з неї всі сили, та про найбільше щастя — двійко дітей, веселих і розумних.
Перехожі віталися, помічали черес Северина, після чого здивовано розглядали його, а затим переводили очі на Трохима. Особливо прискіпливо дивилася на характерника стара бабця у величезній хустці, яка завмерла на лавці біля старенької хати.
— Тепер пліткуватимуть, — пояснив Трохим. — Якщо бабця Параска помітила, то завтра вранці все село триндітиме. Сто років старій, а балакуча, як молодиця! Хіба не диво господнє?
— Справжнє диво. Не боїтесь пліток?
— Хто в селі живе, той пліток не боїться.
Хата Непийводи виявилася невеличкою та чепурною, її білі стінки були майстерно розписані кольоровими барвінками. Було помітно, що господарі незаможні, хоч і намагаються те приховати. Всередині бідність зяяла сильніше: підлога й стіни голі, нічого зайвого. Але прибрано, світло, охайно, іконостас на покутті — все як годиться.
— Мама поїхала до тещі, а дружина разом з нею. Діток теж взяли, аби бабу з дідом побачили. Я на господарстві лишився, холостякую. Теща каже, у неї там поблизу села живе стара відьма, яка вправно лікує. Бо вже скільки всього пробували... І лікарі, і знахарі... Багато грошей витратили, а вона, бідолашна, в'яне на очах, бо нічого не допомагає.
Трохим говорив із винуватим виглядом, ніби виправдовувався за те, що весь статок пішов на мамине здоров'я.
— Як та відьма не допоможе, спробуйте звернутися до Соломії з-під Старих Садів. Додайте, що від мене.
— Дякую за пораду, запам'ятаю собі, — Трохим прошепотів ім'я відьми та назву села. — Ваша знайома?
— Так, уміла цілителька.
— Сподіваюся, мамі покращає... Їй ще жити і жити, до самих правнуків. Сідайте, будь ласка.
Трохим дістав житнього хліба та вареної картоплі — от і весь обід.
— Вибачайте, що скромно, але чим багаті, тим і раді. Випити бажаєте? Самогон мається, під таку оказію можна й відкрити.
Єдина пляшка, подумав Северин.
— Та ні. Мені в дорогу краще води.
Сам Трохим не їв і Чорнововк із великим запізненням запідозрив, що двоюрідний брат віддав йому власний обід. Але допитуватися про те не став: Непиивода явно соромився такої бідності, але намагався бути щедрим господарем.
— Може, залишитеся? — спитав Трохим. — Якщо термінової служби нема. Мені веселіше, а потім родина повернеться, вони зрадіють... Особливо мама! Якщо небожа рідного побачить, то мигцем одужає! Вони повернуться за дні чотири.