Джура придивився до великого пальця, кров'ю з якого він змазував губи.
— Поріз затягнувся, — він торкнувся грудей і провів долонею по шкірі. — Та й синці позникали...
— Перетворення лікує такі дрібнички, — Захар забив люльку вдруге. — Проте при сильному пораненні воно не працює. Бачив я вовків, тіло яких не витримувало болю та без наказу перетворювалося на людське. А після смерті поготів.
Северин ковтнув ще вина та добряче позіхнув.
— Візьми ще меду. На вино не налягай, бо воно тобі для крові, а не для сп'яніння. Не забув, чому не можна обертатися п'яним?
— Бо вовче тіло не здатне перетравити багато алкоголю... помирає від отруєння... так загинув джура Мамая на ймення Пугач, — джура відверто клював носом.
— От-от, — Захар забрав у нього пляшку і собі приклався до вина. — Забувся сказати. У вовчій подобі ти — викапаний батько! Вугільне хутро, жовті очі. Уроджений Чорнововк! Я ніби Ігоря побачив, коли тобі дорогу заскочив — думав, що ти у відповідь з боєм накинешся. Розповім йому про це у наступному листі. Думаю, він зрадіє. А, можливо, захоче побачити те на власні очі! Га? Що думаєш, Северине?
Северин спав. У сні він мчав серед вовків.
***
— Думав, буде якось урочисто, таємниче. Як у ніч срібної клямри. А було... — юнак пожував, добираючи потрібне слово. — Буденно.
— Я попереджав, що так і буде, — нагадав Захар. — Ти розчарований?
— Хіба що своїми відповідями. Данилишин мене розгромив і, здається, зробив це з неабияким задоволенням.
Вони трапезували у Володимира, який з урочистої нагоди посадив їх за столик біля найвідомішої шаблі з колекції. Северин трощив другу таріль дерунів зі шкварками, запиваючи пізній обід пивом.
— Данилишин, відверто кажучи, неприємний тип, але розвідка при ньому працює як годинник, — зазначив учитель. — Забіла відповіла на твоє питання?
— Вважайте, що не відповіла, — махнув виделкою Северин.
— Шкода, — Захар підняв кухоль. — П'ю за твій успіх! Просити ще чи наївся?
— Зараз пуп розв'яжеться.
— Тоді відпочинь. На заході сонця під дубом Мамая отримаєш золоту клямру.
— Повірити важко, — похитав головою Северин.
— А мені ще важче. Обернутися не встиг, як ти прямо на очах із малого хлопчика вимахав на козарлюгу!
Після ситного обіду Северин заліз у ночви, ледь не заснув у воді, доплентався до ліжка та провалився у сон. Уві сні лісовик украв новеньку золоту клямру і тікав лісом, а Северин переслідував його та ніяк не міг наздогнати.
Він прокинувся надвечір. Причесався, намастив маззю свіжі синці, що не зникли навіть після перетворення на вовка, надраїв клямри та чоботи до блиску. Одягнув свіжу білизну, святкову вишиту сорочку та новенький чорний жупан із золотою ниткою, що замовили у кравця заради цього вечора. Северин застібнув черес, повісив на нього шаблю та ніж. У новому одязі він почувався справжнім лицарем.
— Не знаєте, де Захар? — поцікавився він у Володимира.
— Пішов годину тому, — відповів корчмар. — Просив переказати, що чекатиме біля дуба Мамая, юний характернику. Зичу гарно відзначити посвяту!
— Спасибі.
Всі навколо помічали святкове вбрання. Незнайомі сіроманці вітали підбадьорливими вигуками та підіймали за нього келихи, перехожі посміхалися і Северин почувався мало не героєм. Не менше надихали дівчата, що проводили його зацікавленими поглядами, під котрими Северин несвідомо клав руку на шаблю, груди самі собою випиналися і він карбував крок, наче статечний шляхтич по дорозі в Червону Раду.
— Привіт! Суворо виглядаєш, — на виході з Буди його догнав Савка, який красувався у молочно-білому жупані та червоних сап'янцях. — Як минули твої іспити?
— Непогано.
— Як і у мене! Підгледів, як ти з Забілою про якогось лісовика розмовляв.
Северин згадав вовка, що пробіг неподалік.
— То ти вистежував для Івана, хто з осавул хильнув горілки?
— Ага, — розсміявся Савка. — Справа надзвичайної важливості! Він тобі те ж саме доручив?
— Здається, він усім це доручав.
Іван Чорнововк пильно вивчив Северина у хижій подобі, після чого наказав атакувати себе. Джура кілька разів стрибнув на осавулу та щоразу тільки клацав іклами у повітря: Іван спритно ухилився від усіх його атак. Після цього керманич призначенців наказав вистежити, хто з Ради нещодавно приклався до оковитої. У вовчій подобі то була справа тривіальна — горілкою переважно тхнуло від Колодія і трохи від Ярового. Затим Іван розпитав його про голос Звіра, самопочуття після обернення, сон на молодик і на повню, після чого відпустив, наказавши залишити хутро, яке осавула мав намір спалити власноруч — от і все випробування.