Джури, вбрані у найкращі одяги, зібралися неподалік від дуба Мамая. На луці позаду них характерники збирали величезне вогнище та встановлювали литаври.
Під гіллям святині Ордену зібралися вчителі та Рада Сімох: осавули вишикувалися у першому ряду, а за ними скупчилися вчителі. Тепер осавули справді мали той вигляд, який малював собі в уяві Северин: усі в лицарських одностроях, могутні, статечні, таємничі. Колодій тримав великий жовто-синій прапор Українського Гетьманату.
Джур покликали і розмови стихли; юнаки наблизилися до дуба та вишикувалися у чотири ряди.
Той самий характерник, що викликав їх удень, ляснув у долоні.
— Починаємо! Виходьте за іменами!
За химородним звичаєм, осавула, який пригледів джуру для свого куреня, дарував йому золоту клямру та характерницьке прізвисько — друге ім'я, єдине та неповторне, з яким той усе життя ходитиме поміж сіроманців.
— Сподіваюся, мене обрав Данилишин, — пробурмотів Савка, який став поруч Северина.
Мене він точно не обрав, подумав Северин. Він усе ще сподівався, що його покличе Іван Чорнововк, хоча не мав сумнівів щодо неможливості такого вибору: новачків ніколи не брали до призначенців. Туди забирали лицарів з інших куренів після багатьох років служби — і лише найкращих. Але чомусь у Северині жевріла якась шалена надія, що він стане першим обраним у призначенці джурою.
Оголосили ім'я — Пилип Олефір. Клямру йому видав Орест Панько.
— От не пощастило хлопцю, — прошепотів Савка. Северин погодився. Аби тільки Орест не обрав його!
Окрім золотої клямри, джура отримував другий подарунок, характерницький кунтуш, що завершував повний лицарський стрій, і після того осавула підводив ново-спеченого сіроманця до стовбура Мамаєвого дуба, де відбувалося таїнство другого імені.
Джури — а, точніше, характерники — поверталися до строю із кунтушем на плечах та посмішкою на обличчі, після чого заходилися прилаштовувати клямру на місце останньої залізної застібки.
— Северин Чорнововк, — оголосив скарбничий.
Серце тьохнуло. Юнак спішно наблизився до Ради Сімох, вглядаючись в їхні обличчя. Хто? Може, таки Чорнововк? Точно не Данилишин. Не Яровий. Та хто завгодно, але хай не Панько, тільки не Панько...
Вийшла Віра Забіла.
Із величезним подивом він прийняв з її рук заповітну пряжку із обрисом Мамая. З-за спини осавули наблизився усміхнений Захар, накинув на плечі чорний кунтуш із таким самим обрисом Мамая, вигаптуваним на серці золотою ниткою.
Кунтуш був пошитий із коштовного чорного оксамиту, що струменів аж до халяв чобіт, із довгими рукавами, розрізаними від плечей до зап'ястків, які за воїнським звичаєм зав'язували за спиною. На зворотному боці блищав рік прийому до Ордену — 1845.
Віра торкнулася його плеча та вказала на дерево перед ними.
— Ставай перед дубом і поріж пальця, — Забіла простягла срібного ножа. — Аби кров та дерево запам'ятали твоє нове ім'я.
Батько не приїхав. Востаннє вони бачилися на день народження, який обернувся провальним полюванням, і в глибині душі Северин знав, що батько не приїде — як не приїхав на ніч срібної клямри та перше обернення. Але він усе одно сподівався. Шалена надія (як та, що його оберуть до куреня призначенців) жевріла до останнього... І згасла.
Северин наблизився до велетенського стовбура та відчув, як від того розливається незрима сила, прошиває його, струменить під шкірою, ворушить волосся на голові — щось схоже він відчував поряд з Ґаадом.
Він розрізав пальця, а Віра стала перед ним, обережно зазирнула в очі, торкнулася лоба сухим пальцем. Безгучно ворушила губами кілька секунд і нарешті проголосила:
— Щезник.
Юнак стояв спиною до Ради Сімох, тому не бачив, як осавули кивають, затверджуючи нове ім'я. Чому Забіла обрала це дивне прізвисько? Здається, у Соломіїному талмуді так звали якусь шкідливу потойбічну почвару...
— Проведи кров'ю по стовбуру і назвися, аби дуб почув тебе.
Северин торкнувся порізаним пальцем теплої кори. По тілу прокотилася хвиля дивної сили, заструменіла по жилах від маківки до п'ят. Северин повторив:
— Щезник.
Хвиля прокотилася знову, у долоні залоскотало, він відчув, як всотується прізвисько у кров та кору, як вбирається глибоко у тіло, як невидима сила запечатує новим ім'ям та викарбовує літери на невидимих скрижалях.