— Ворогам Вкраїни, а собі на славу!
Кров вирувала, обличчя розпашіле від багаття, на вустах сяяла щаслива усмішка, і захват відносив далі, по колу, разом із новим життям.
Дитячу мрію здійснено.
— Не займай! Не займай! Не займай!
Северин став характерником, братом серед братів, поріднених прокляттям, клятвою та справою.
Розділ З
Наступного дня глевку літню задуху прогнав свіжий осінній вітер.
На чересі блищала золота клямра. Северин повсякчас кидав на неї зирки — колись він так само не міг звикнути до срібної, а вчитель із того мовчки посміювався.
Руда бігла без жодної тороки, а Шаркань був нав'ючений в дорогу.
— Залишився останній урок, якого я тебе маю навчити, — повідомив за сніданком Захар.
Северин розпрощався з Володимиром та пообіцяв зупинитися у нього під час наступного візиту до Буди.
— Сподіваюся, ти принесеш цікаву оповідку, юний характернику, — сказав пан Буханевич.
Відпочилий Шаркань мав грайливий настрій та постійно норовив перейти на клус.
— Бачиш оті два дуби? — вказав люлькою Захар. — Їх кличуть «близнюками». От туди і лежить наша дорога.
Скоро вони роз'їдуться: Захар — назад до корчми, а Северин — куди накаже осавула Колодій. Учитель повернеться на службу до скарбничих, а колишній джура відбуватиме два роки серед куреню вартових.
Закінчувалася чергова віха життя. Колись він так само залишав дім Соломії... Учитель тримався показово весело: жартував, згадував бувальщини, розповідав курйози з власного життя, яких раніше Северин не чув, — мабуть, аби поміж ними не бриніло тиші.
Біля двох дубів, що справді нагадували близнюків (у них навіть гілки росли схоже), Захар зіскочив на землю, дістав ножа та підійшов до одного зі стовбурів.
— Отже, слухай, — характерник підкинув ножа так, щоб він зробив у повітрі оберт, і вправно зловив. — Ти сотні разів був свідком, як це робиться. Тепер, коли ти маєш таємне ім'я, то і сам можеш спілкуватися між дубами. Нічого складного в тім немає. Стовбур — наш папір, кров — чорнило, а голос — перо. Запам'ятовуй.
Северин ловив кожне слово.
— Розріж пальця та притули до кори, ось так, — Захар показав. — Тримай, не відриваючи, якщо відірвеш, то послання зникне. Тримай палець порізом...
— Виключно пальцем можна?
— Та хоч носом, аби свіжий поріз був. Тримай кров'ю до кори та промовляй ім'я брата, якому ти пишеш листа. Побачиш, що воно з'явиться на стовбурі. Затим промов повідомлення, яке хочеш передати — воно також з'явиться на корі. Коли закінчиш, треба промовити слова, які надішлють повідомлення.
— Нехай Мамай допомагає?
— Саме так, — кивнув учитель. — І все! Розносяться листи миттєво. Називатися не потрібно, бо твоя кров розпишеться за тебе. Тепер спробуй написати мені якусь невеличку листівку.
— Але ж, учителю, я не знаю вашого таємного імені!
Захар розсміявся.
— Тобі воно сподобається. Моє потаємне прізвисько — Бриль.
Северин теж розсміявся, а Захар поважно поправив незмінного бриля.
— Мене тодішній осавула скарбничих, Стефан Кропивенко, мир його праху, так прозвав. І доволі влучно, мушу зазначити!
Чорнововк звичним рухом розрізав пальця срібним ножем та приставив порізом до кори. Від доторку шкіри до кори долонею пробігли теплі м'які голочки.
Він кілька секунд мовчав, збираючись з думками, а затим тихо промовив: «Бриль». Краплинка крові засяяла і на очах Северина миттєво написала ім'я на стовбурі його власним почерком. Юнак здивовано подивився на вчителя, а той підбадьорливо кивнув — мовляв, усе правильно, продовжуй. Тоді Северин, почуваючись ніяково (адже він розмовляв із деревом), пробубонів повідомлення і воно спалахнуло сяючими червоними літерами.
Захар чекав. Северин зібрався з думками, ледь не відсмикнув пальця, вчасно згадав про фразу-ключ та додав:
— Нехай Мамай допомагає.
Повідомлення зникло. Стовбур стояв, як і до того. Северин перевів погляд на Захара.
— Спрацювало? — спитав учитель. — Я от вперше забув слова прощання, відняв пальця та довелося начитувати все знову.
— Чудасія! — Северин тицьнув на дерево. — А ви бачили? Бачили, що я пишу?
— Ні, повідомлення видно лише тобі, — відповів Захар.
— А можна крапнути чужою кров'ю?
— Не подіє.
— А якщо змусити когось написати потрібне послання?
— Ось це можливо. Під час Рокошу, — Захар нахмурив лоба. — Вільні вовки прибивали руки деяких бранців цвяхами — аби і кров була, і висмикнутися було неможливо — та змушували їх зачитувати листи іншим лицарям Ордену. Так заманювали інших в пастку.