— Йди до того гурту, — вказав пером скарбничий. — То твоя ватага.
На радість Северина, там стояв його знайомий Савка Деригора, а крім нього слобожанин, що вчора затіяв двобій, галичанин, який пригощав усіх обідом, і мовчазний степовик із довгою косою, єдиний з четвірки, хто Чорнововку не запам'ятався.
— А от і ваш п'ятий, — разом із Северином до ватаги підійшов утомлений Колодій та роздав кожному по капшуку.
Северин зважив гаманця у долоні. Важкий! Усередині дзеленчали не тонкі мідні шеляги, а самі лише срібні таляри та золоті дукачі. Він стільки грошей у житті не бачив!
— Отже, панове характерники, ви тепер у курені вартових, з чим вас і вітаю, — вкрай буденним голосом промовив Корній.
Савка закотив очі та висолопив язика, демонструючи свою думку про курінь вартових.
— Не мавпуй, брате, бо зашлю в паланок у чорта на рогах, — флегматично повідомив осавула. Савка мигцем посерйознішав. — За традицією, після прийому до Ордену ватага молодих характерників їде до великого міста та прогулює там бісову купу грошви, яку ви знайдете у розданих капшуках. Раджу не скнаритися, погуляти на славу і назавжди запам'ятати ці славетні дні. Раніше їздили по трьох, але тепер нові правила... Неважливо. Вашій п'ятірці дістався Київ. Маєте три дні на гулянки, а затим вас знайде один із моїх десятників та видасть перше завдання.
— Нам потрібно сповістити своє точне місцеперебування? — перепитав степовик.
— Ні, — відмахнувся Корній. — Можете рушати.
Осавула пішов до скарбничих за новими капшуками для іншої ватаги. Судячи з виразу обличчя, Колодій сприймав цю частину своїх обов'язків без захоплення.
— Ну що, панове, — мовив Савка до ватаги. — Пропоную зронити останнє слово вдячності вчителям та по конях!
Захар чекав неподалік. Старенька, посіріла від часу сорочка, запилені штани, заправлені в такі ж запилені халяви шкіряних чобіт, благенький бриль на голові. Звичайний собі селянин, якби не шабля та не обвішаний мішечками й підсумками широкий черес із чорної шкіри.
Коли батько сказав, що Северин поїде від Соломії, бо йому доведеться бути джурою у цього чоловіка, хлопець розплакався. А тепер був ладен розплакатися від прощання з ним.
— Ну, погуляй там, козаче! Так, аби потім дітям було соромно розповісти.
— Погуляю, вчителю, — пообіцяв Северин.
— Відтепер я просто брат Бриль, — хитнув головою Захар. — Адже ти повноправний характерник, брате Щезнику.
— Ви все одно залишитеся моїм учителем, брате Брилю, — йому було дивно і смішно так звертатися до Захара.
Скільки Северин від нього навчився та дізнався! Скільки пригод вони пережили разом!
— Шість років... Гарні були часи, — Захар ніяково посміхнувся. — Якби мій син захотів стати характерником, він був би схожий на тебе, козаче.
Коли сину Захара виповнилося двадцять два, він закінчив Львівську технічну академію та поїхав до Австрійської імперії навчатися інженерії та механічних наук.
— Вам ніколи не було гірко від того, що син не став вашим джурою? — наважився спитати нарешті Северин. Це питання давно крутилося у нього на язиці.
— Ні, — миттю відповів Захар. — Я радий, що він обрав власний шлях. Вовча стежка повна смутку та болю. Діти не мусять йти за батьками слід у слід. Колись так було потрібно... Тепер — ні. Я пишаюся сином.
Чи Ігор Чорнововк так розповідав комусь про свого сина? На мить Северин зловив себе на заздрості і йому стало соромно.
— Щасти на вовчій стежці, — Захар міцно обійняв його. — Нехай Мамай допомагає.
— І вам!
— Не забувай писати.
Шаркань сумно заіржав, покидаючи Руду, і кілька разів намагався озирнутися. Северин, навпаки, не озирався, бо ще у Соломії зрозумів, що прощатися краще без цього.
Ватага поїхала геть від Буди.
— Отже, — Савка не дав народитися звичній мовчанці незнайомих людей. — Скільки до Києва миль?
— Тридцять одна, — озвався таврієць, що єдиний із ватаги вивчав атлас, а не супутників. — Якщо чвалом, до ночі доїдемо. А як їхати спокійно, то завтра до обіду.
— Тоді пропоную не поспішати та роззнайомитися! Адже, наскільки мені відомо, саме у цьому полягає сенс цієї милої традиції. Савка Деригора, до ваших послуг!
І він скинув шапку, махнувши нею у легкому поклоні. Перо павича при цьому зачепило вухо його коня.
— Ярема Яровий, — пробасив рудий здоровань із пірначем за чересом.
Він був єдиним з п'ятірки, хто вбрався по спеці у жупана. Галичанин мав густі вуса та бороду, що приховували рясне ластовиння та здоровий рум'янець на щоках. На лівому пальці блищала печатка з тьмяним рубіном.