— То була найбільша та найстрашніша помилка за всі часи існування Ордену, — повторював учитель.
На чолі Вільної Зграї замість убитого Романа стала його дружина Ярослава Вдовиченко, яка закликала до помсти та боротьби. Рада Сімох втратила на перемовинах двох осавул, одноголосно проголосувала за знищення розкольників.
Почалася війна, що зжерла сотні характерників. Протистояння підкосило міць Ордену так, як не спромігся жоден ворог. Чотири роки без перемир'я брат убивав брата, а сестра полювала на сестру. Чума ненависті та жага помсти косила сіроманців.
Орден водночас мав виконувати свої повсякденні обов'язки захисту держави. У порівнянні навіть з його обмеженою міццю, Вільна Зграя була значно меншою, хоча билася затято й несамовито, втрачаючи одного бійця ціною кількох. Це відступників не врятувало: через чотири роки Ярослава Вдовиченко визнала поразку Рокоту та проголосила наказ, за яким вільні вовки мали рятувати свої життя, і разом із двома синами зникла за кордоном.
Так скінчилася страшенна різанина, після якої Орден більше не оговтався. Сили лицарів зменшилися втричі, майже не стало нових джур, а чутки про розбрат — попри всі зусилля — розійшлися далеко, що неабияк уплинуло на хистку репутацію характерників. Ніхто не називав кінець Вовчої війни перемогою, бо Сірий Орден насправді програв. Виграла Таємна Варта, яка скористалася можливістю посилити позиції серед відомств Гетьманату.
У тому, що бійню на мирних перемовинах почали вільні вовки, Северин не сумнівався. Хіба відступники могли вчинити інакше? Адже саме вони проголосили Рокош та скинули перед дубом Мамая зі своїх чересів бронзові та золоті клямри. Саме вони прагли мати більше привілеїв від держави та водночас просторікували про необхідність винайдення способу розірвати угоду з Потойбіччям. Кляті ренегати! Такі покидьки, як вони, ніколи не мали ступати на вовчу стежку. Чого вони досягли замість своїх високих цілей? Що здобули? Тільки біль, руїну та смерть.
Щоразу, коли Северин згадував про мамин дуб, його розпирало почуття несправедливості. Чому якісь виродки посміли забрати її життя? Хто дав їм таке право? Мама пішла так рано, що він не міг пригадати ані звуку її голосу, ані рис її обличчя. Северин пам'ятав тільки довгу косу, з якою любив бавитися, її ласкаві долоні на своєму чолі, та плекав ті крихітні уламки спогадів.
Вони тоді щомісяця переїздили з місця на місце, від села до села, і Северин усюди незмінно заводив купу друзів.
— Мій тато — характерник! Моя мама — характерниця! — гордовито проголошував він на вулиці, і всі діти з боязким захватом дивилися на нього, ніби він будь-якої миті перекинеться на вовченя.
А потім життя змінилося.
Він сильно захворів і довго одужував. Від лікаря Ігор привіз його не до мами, а до незнайомої відьми Соломії, та наказав слухатися її у всьому, бо він житиме тут довго, до десяти років. «Мами не стало», — сухо сказав батько та зник, не відповівши на жодне запитання.
Відьма не сподобалася хлопцеві. Малий кілька разів намагався втекти, щоразу невдало, а потім, із плином часу, роздивився Соломію та подружився із нею. Відьма навчала його всього того, що сільські діти вивчали у школі — та багато іншого. Хлопчик зростав і нетерпляче очікував, коли за ним повернеться батько, аби взяти його в джури.
Батько повернувся і джурою молодший Чорнововк став. Але не в Ігоря, як мріяв, а у його давнього товариша Захара.
Якби могло все статися інакше. Якби не його хвороба. Якби не рішення батьків. Якби не Рокош Вільної Зграї. Якби, якби...
Маму поховали у тому селі, де вони жили перед загибеллю. Її батьків Северин ніколи не знав — вони зреклися доньки, коли Ольга ступила на вовчу стежку, а батьки Ігоря померли ще до народження онука.
Він приїздив до неї щороку на Великдень. Притулявся чолом до теплого стовбура та шепотів:
— Мамо, як же мені вас не вистачає...
***
Хвилину панувала мовчанка.
— Матір Северина вбили... Тата Яреми... І вчителя мого батька занапастили. Лайдаки засрані, — Гнат рішуче стукнув кулаком по долоні. Його чорний огир почув настрій вершника і гнівно заіржав. — Добре, що твій татко ріже тих вар'ятів без спочину! Нехай йому Мамай допомагає.
Северин мугикнув.
— У нас залишився ще один брат, — нагадав Савка. — Друже, самотній степовий лучнику, твоя черга.
— Я — Пилип Олефір. Тавридський полк. Прізвисько моє Варган, — промовив таврієць і замовк.
Усі чекали продовження, але той мовчки їхав далі.
— Оце й усе? — розчаровано перепитав Савка. — А ти говіркий, брате Цицероне.