У крамничці Пилип пробув не менше двадцяти хвилин та повернувся з неабияким оберемком книжок. Тим часом Гнат викупив у вуличної торговки кошик різнокольорових айстр і роздавав квіти усім стрічним жінкам, на що ті дивувалися та обдаровували його посмішками.
Северин напружено думав, що йому купити. Нічого не вигадувалося, і це дратувало. Важкий гаман так спокусливо дзенькав при кожному кроці, що аж кортіло трохи спустошити його. Як приказував Захар, жадоба не мусить керувати характерником, бо він і без того проклятий.
Ватага доїхала до Контрактової площі, де крутилося ділове життя столиці — купчилися чумаки, магнати, купці з інших країн, голови цехів, шляхтичі, дипломати та інші багатії; саме тут стояли престижні гостинні двори та дорогі готелі.
Савка зліз із коня перед готелем «Diamantovyj Рalас» — пишної п'ятиповерхової споруди у стилі рококо. Мармурові атланти тримали назву закладу на могутніх плечах.
— Претензійно, — вирік Ярема. — У Львові таке вважалося би несмаком.
— Тут, панове, ми з вами поживемо, — Савка потер руки. — Шляхетну вибагливість пана Ярового, авжеж, ніщо не здивує, а от решта... Приготуйтеся!
Двоє прислужників у білих рукавичках — назвати їх пахолками язик не повертався — з шанобливими поклонами забрали коней. А всередині... Характерники і справді потрапили до палацу.
— Курва пердольона, холера мене побий! — проголосив Гнат.
Від червоного оксамиту, золота та мармуру аж запаморочилися. Можливо, тому виною був сильний аромат троянд, що стояв у теплому повітрі.
За стійкою чекав вишукано одягнений за сучасною європейською модою чоловік: ідеально виголений, у білих рукавичках, волосся укладене блискучим лаком.
— Вітаю шановне лицарство у Діамантовому палаці, — привітався портьє. — Які кімнати бажають пани характерники?
— Пани характерники бажають п'ять вишуканих апартаментів, щоб вони були і добрі, і за ціною однакові, — відповів за всіх Савка. — Можна найдорожчі.
— Найдорожчих вільних люксів, на превеликий жаль, знайдеться не більше двох, — із легким смутком відповів чоловік. — Натомість маю честь запропонувати інші апартаменти, також найвищої кляси, що коштують п'ятдесят талярів на добу.
Гнат крекнув, Северин витріщив очі. у корчмах брали таляр за ніч, включно із вечерею та сніданком.
— Давайте, — махнув рукою Савкою, наче зупинявся у таких щодня.
— Чи не бажаєте попередньо оглянути апартаменти?
— Не варто марнувати час.
— Половина дукача, лярва мати, — пробурмотів Гнат.
Портьє посміхнувся та легко вклонився. Ярема позіхнув.
— Дякуємо за вибір, панове лицарі. Скільки плануєте у нас відпочивати?
— То поки невідомо. Справи Ордену, — Савка авторитетно помахав рукою з перснем, накресливши у повітрі образи секретних справ.
— Прошу лицарів назватися для книги гостей та внести передоплату за дві майбутні доби, тобто по дукачу з пана. Такі правила готелю, щиро дякую за розуміння.
Він записав імена у велику книгу, отримав від характерників по золотому (Северин із полегшенням розв'язав гаманця та віддав перший дукач), продзеленчав невеличким дзвіночком. За кілька секунд намалювалися пара хлопців — також у формі та смішних білих капелюхах, схожих на баняки.
— Готель дарує панам по фужеру ігристого французького вина з регіону Шампань, його принесуть разом із вашими дорожніми сумками. До відома панства, ресторан знаходиться ліворуч, а стайні праворуч. Обидва заклади працюють цілодобово. Маєте якісь питання чи додаткові побажання?
— Та ні.
— Для нас велика честь прийняти лицарів Сірого Ордену. Бажаю панам приємного часу у столиці та готелі «Діамантовий палац». Вас проведуть до апартаментів, — портьє видав ключі коридорним.
Апартаменти розташувалися на четвертому поверсі готелю. У Северина від погляду на ту розкіш відвисла щелепа: ліжко з балдахіном, м'яка перина, безліч подушок із засушеними пелюстками троянд між них; оксамитові гардини з золотими китицями, кришталевий штоф, велика електрична люстра, мармурова ванна... З крану текла гаряча вода! А з вікна було видно всю Контрактову площу. Коридорні прожогом принесли його сакви і фужер шампанського. Вино було кисле, поколювало язика, але він за прикладом Яреми кинув служкам кілька шелягів — щоправда, із власних заощаджень, бо у характерницькому капшуку дрібних монет не було, після чого відчув себе справжнім шляхтичем.
Юнак скинув дорожній одяг і з насолодою пірнув у гарячу ванну. Оце життя! Не треба нічого гріти, все ллється гаряче... А яке мило! Також пахне ружами. От як після такого повертатися до кімнат у придорожніх корчмах?