Нові перемоги понеслися другим диханням: зубрівка, слив'янка, калганівка, морав'янка, перцівка, грушівка, медівка, хрінівка, полинівка... Світ розмився і загойдався, настрій Северина підскочив, і він раптом зрозумів — дарма він переживає за Ліну! Вона також його кохає та незабаром вони обов'язково зустрінуться. Все буде добре! Северинові негайно закортіло розповісти про це братам, але їхню увагу прикував кобзар.
Той сидів на перехресті перед невеличким гуртом слухачів і саме закінчив чергову пісню. Северин рішуче випхався уперед та замовив «Думу сіроманця». Кобзар кивнув, заплющив очі, торкнувся струн і заспівав:
Не бачити раю, не мати спокути,
Поляжу навіки, до нені прикутий.
Зійду в небо синє дубком чорнолистим,
Вберусь восени у червоне намисто.
Пальці музики легко ковзали струнами бандури, голос пронизало тугою. Северин сотні разів чув цю пісню, але тільки зараз вона пробрала його до самих кісточок. Він осягнув увесь зміст її слів, які раніше здавалися барвистими римами, зрозумів, що думу написав характерник, бо тільки справжній проклятий міг висловити у пісні всю тугу та сум своєї долі.
Стоятиму сам на великому лузі
Спекотного дня навідають друзі.
Ляжуть у тінях густих спочивати
Шляхетні та вільні мої сірі браття.
Кобзар співав так щиро, ніби сам був із Ордену. Северин відчув, як щоками котяться сльози. Савка і Ярема обійнялися за плечі, вони також плакали. Гнат скорботно похилив голову, а Пилип, єдиний тверезий, слухав пісню незворушно, склавши руки на грудях.
Коли дума скінчилася, перехожі зааплодували, а Северин без роздуму кинув кобзареві два дукачі. Решта братів також кинули по парі золотих. Кобзар затетерів і вирячився на десять монет.
— Як тебе звуть? — спитав Северин.
— Василь... Матусевич, — кобзар перевів подих і несміливо продовжив: — Панове лицарі, це ж купа...
— Василю, ми тут з браттями гуляємо, приєднуйся до нас, га? — перебив його Савка. — Ти так добре зіграв, що ми просто мусимо тебе пригостити. Гайда з нами! Почастуємо!
Василя не потрібно було запрошувати двічі. Десять дукачів, гроші, які і не снилися кобзареві за один вечір чи навіть місяць, зникли у кишені за пазухою, а бандура лягла за спину. Новий знайомець аж сяяв від щастя.
— А то правда, що у кобзарів є якась власна потаємна мова? — миттю пристав до нього Савка.
— Є! Зветься лобурською. Але я її вам не розкрию, бо то цеховий секрет.
Ватага перестрибнула до якогось шинка. Северин помітив, що час рухається уривчасто. Тільки-но він розмовляв із Василем, його другом-кобзарем, що недавно мав одклінщину, як почулося:
— Де той гебрейський вилупок? Зараз я задам прочухану тій жидівській сраці! А потім зжеру його юродивого коня...
Гната гуртом вгамували.
Як відомо, після четвертої чарки кожен українець стає гетьманом, а характерники випили не менш як тричі по чотири чарки, тож розмова поїхала по політиці.
— Розігнати треба всю ту Червону раду! — проголошував Северин, а Василь поряд кивав. — Нащо вони потрібні, ті церковники з магнатами? Нехай буде тільки одна рада, Чорна! А її скоротити втричі, бо хіба всіх делегатів запам'ятаєш, клятий Данилишин...
— Тобі аби розігнати, — обурювався Ярема. — Куди державі без шляхти? Не м-можна так вирішувати с-складні питання! Треба д-думати фундаментально... Оно подиви на Велику Британію, там також дві... Двокімнатний парлямент.
— Це ти так кажеш, бо сам шляхтич.
— Ясновельможний!
Якоїсь миті Северин відчув приплив безмежної любові до всіх навколо, і голосно про те повідомив. Брати підняли чарки за його здоров'я.
— П'ю, щоб та невідома кралечка тобі відповіла! — додав Гнат і підморгнув, але одним оком зробити це не вийшло, тому він просто кліпнув очима.
Мінялися шинкарі і настоянки: Северин ніби сидів у возі, що їхав повз шинкваси, навколо все постійно крутилося, а він лише час від часу закидав у горло нову чарчину.
Ось вони пригощають усіх присутніх, громада вдячно гуде та підіймає тости за вовчих лицарів, Василь щось співає, навколо підспівують, от вони на вулиці, Ярема голосно позбавляється залишків неперетравленого, Гнат вкотре намагається побитися з Пилипом, Северин жаліється на жорстоку Ліну, що вкрала його серце, або причарувала, бо дідько знає тих відьом, що у них там на умі, тим паче вона має такі чудові очі, хоча й різні, та до цього звикаєш, і знову шинок, блищать шаблі, дзвін розбитого, перелякані крики, Пилип дає гроші якимось розгніваним сердюкам, раптом — високі холодні сходи над Дніпром.