Характерники абияк зібрали сакви та скупчилися біля портьє, де отримали остаточні рахунки. Виявилося, що ані Гнат, ані Ярема, ані Северин жодних монет не мали — і не тільки тих, що їм видав осавула, а й навіть власних заощаджень.
— Порожній капшук, — констатував Чорнововк, розглядаючи підкладку гаманця.
— Матінко божа, — перехрестився Яровий. — Куди ж ми викинули стільки грошви?
Єдиний, хто міг би відповісти на це питання, мовчки розплатився, включно з відшкодуванням порубаного на друзки стола у кімнаті Гната, та безслівно покрокував до стаєнь. Трійця потягнулася за Пилипом.
— Оце погуляли, — пробурмотів Северин. — Голі, як турецькі святі...
— Братик Варган — чудова людина, — просичав Ярема, безперестанно потираючи лоба. — Нехай його Бог оберігає та Мамай допомагає...
Гнат мовчки закрутив оселедець навколо вуха.
— Щасти, панове лицарі, — гукнув їм портьє. — Чекаємо вас знову у Діамантовому палаці!
Гнат прогарчав щось малозрозуміле, але явно непристойне.
— А де Савка? — Северин нарешті збагнув, кого не вистачало.
— Деригора з'їхав уночі до нашого повернення, — повідомив Пилип, лаштуючи сакви на свого коника. Буран стояв слухняно і лише помахував довгим хвостом. — За свідченнями прислуги, був дуже нетверезим, але за постій розплатився. Зібрав речі, не без допомоги пахолка засідлав Інцитата та поїхав у невідомому напрямку. На місці його коня знайшовся Василь.
— Який Василь? — спитав мляво Северин.
— Наш новий друг, кобзар, якого ми зустріли вчора, — нагадав Пилип. — Він спав у обіймах з бандурою. Я його збудив, він Савку не бачив. Передавав вам усім земний уклін.
Северин почав пригадувати. Кобзар Василь... Шинки... Гнат... Парі!
— Савка заклався з Гнатом на те, що знайде викрадачів молодих характерників, — згадав Северин. — Невже і справді поїхав?
— Ох курва, — мовив уперше за ранок Гнат.
— Схоже, він сприйняв обіцянку всерйоз, — знизав плечима Пилип.
— Де ваш п'ятий?
Всі обернулися на новий голос.
До стаєнь під'їхав міцний чолов'яга з бридким шрамом, що розрізав усе обличчя через лоба, ніс та рота аж до підборіддя. Звали його Самійло Книш і то був обіцяний осавулою Колодієм характерник, який вранці заскочив Пилипа. Самійло уважно огледів пом'яті мармизи та констатував:
— Щороку одне й те саме, — і звернувся до Пилипа, як найтверезішого. — Де ваш п'ятий?
Пилип коротко описав ситуацію, розповівши про зникнення та дурне парі щодо розшуку міфічних викрадачів.
— Я сповіщу про самовільне відлучення, — похитав головою Книш. — Ми не маємо часу чекати або шукати його. Є завдання і воно термінове. Запрягайте коней, а я повернуся за двадцять хвилин.
Самійло поїхав геть.
— Пресвята Марія, як же я нажлуктився, — охопив голову Ярема. — Ще й кунтуша власного заблював... Оце ганьба! Тре буде сповідатися.
— Савка вскочив у халепу, — констатував Северин. Він почувався дещо винуватим, адже власною рукою засвідчив те безглузде парі.
Гнат прогарчав щось настільки люто, аж Упир сахнувся. Готовий до мандрів Пилип сів біля Бурана та розгорнув книжку. Ярема погладив Офелію по шиї, а Шаркань радісно заіржав Северинові, енергійно переступаючи з ноги на ногу та всіляко демонструючи, що готовий мчати хоч на край світу.
Сама думка про погойдування в сідлі скручувала шлунок у вузлик. Перше завдання Ордену, а вони ледь ноги пересувають! Ще й бовдур Деригора втік на пошуки казна-кого. Справа викрадених характерників у тверезому світлі нагадувала просто дурнувату чутку. Мабуть, Савка дрихне десь у полі, а потім кинеться на їхні пошуки.
Северин заходився запрягати Шарканя, а той жартома пручався, чому Северин зовсім не радів.
Невдовзі повернувся Самійло, і з ним чоловік у каптурі, з-під котрого стирчала сива борода. Незнайомець скинув каптура, демонструючи немолоде обличчя з незадоволено стиснутим ротом, огледів кожного характерника і сказав Самійлу:
— Оці молокососи? Серйозно? Та від них за милю перегаром відгонить! Це якийсь недолугий жарт?
— Заспокойтеся, пане Вишняк, Орден гарантує вашу безпеку, — відповів Самійло.
— Орден? Ці шмаркачі з Ордену? З Сірого Ордену чи ордену малолітніх бевзів? Вони бодай знають, з якого боку за шаблю триматися?
Питання, вочевидь, були риторичні.
— Як ці гультіпаки можуть гарантувати мою безпеку? Ви знущаєтесь!
Книш почав заспокоювати неприємного стариганя, доки юнаки буравили його вовчими поглядами. Незнайомець нарешті замовк, махнув рукою та сховався у стайнях за їхніми спинами, повернувши каптур на голову.