— Це ти намагаєшся привернути більше уваги? — докорив Пилипу, який заграв було на варгані.
— Ми їдемо занадто повільно, — оголосив усім.
Характерники терпіли, як наказував десятник, але поштиво ставитися до старого не виходило. Гнат мовчав і жодного разу не відповів на зауваження, проте з обличчя Бойка було видно, яких надзвичайних зусиль це йому коштувало.
На обід у невеличкій затишній корчмі важливий інформатор Ордену замовив борщ із пампушками, товченої картопельки з кропом, трійко котлет та трохи горілки для апетиту. Він їв, зиркаючи на характерників так, неначе кидав їм якийсь незрозумілий виклик. Ця дивна поведінка отримала пояснення, коли він пішов до коня.
— Пане Вишняк, сорок шелягів за обід, — сказав Пилип.
— Я не мав часу на збори! Залишив удома всі гроші. Ваш клятий Орден висмикнув мене прямо з ліжка, то ви й платіть, — огризнувся Марко.
Старий вийшов, а Гнат нарешті вибухнув довгою багатоповерховою лайкою, від якої завмерла вся корчма, ніби зазвучало стародавнє прокляття, що його слобожанин промовляв без зупинок рівно хвилину, закарбувавши вирок словами «гнійної хвойди син».
— Яка людина не бере в дорогу гроші? Все він має, просто знущається над нами, — похмуро сказав Ярема.
Пилип без коментарів виклав сорок мідяків із власного гаманця і ватага поїхала далі. Гожі краєвиди у цей чудовий день нікого не радували.
— Гарного прочухана Савка дістане за самоволку, — Ярема поскуб бороду.
— Може, чкурнув у бік Вінниці? — роздумував Северин.
— Та хоч до чорта на роги, — сплюнув Гнат.
Дорога проминала у туго напнутих тенетах напруги між характерниками та Вишняком. Бойко дістав було Енеїду та ткнувся носом, пошепки повторюючи добре знані рядки, аж тут почулося:
— Це ти так мене охороняєш? Від книжкових злодіїв? Може, почнеш оглядатися в пошуках справжніх?
Якби поглядом можна було вбивати, пан Вишняк ґиґнув би на місці у страшних муках. Гнат кілька секунд прошивав його очима, в яких блищали всі відомі людству тортури, проте книжку сховав.
— Ось що відчували Адам і Єва при вигнанні з саду Едемського, — пробурмотів Ярема.
Северин помітив подорожнього, коли той заїхав до корчми: самотній чоловік на рудій кобилці із білою зіркою поміж очей. Тепер вершник їхав за ватагою на великій відстані, проте білу пляму на лобі кобили можна було розпізнати навіть здалеку. Северин не тривожився: з Києва розбігалося чимало доріг, вони їхали по одній із найбільших. Закріпивши спогад про чоловіка на рудій кобилі, Северин повернувся до питання, що гризло його до вчорашньої пиятики: Ліна.
Тепер він шкодував, що не витримав і надіслав листа. Шкодував про порушене слово, шкодував про поштівки, які вклав на додачу, шкодував про безглузді рядки, які би він зараз не написав — а тоді вони здавалися йому довершеними.
Може, вона не отримає його? Може, лист загубиться, може, Ліна давно не живе і не навідується до Соломії, а, може, відьма вирішить сховати його від учениці... Хоча, не сховає. Соломія не любить приховувати такі речі та завжди каже правду в обличчя, чим інколи доводила Северина до сказу.
Вишняк перейшов до скарг на погоду, тепер йому не подобався вітер. Чорнововк подивився на перекошене відразою обличчя старого і раптом відчув огиду до себе. Подумалося: і на це я покладу своє життя? Присвячу себе захисту ось таких, допоки не вріжу дуба? І заради цього підписав проклятий сувій?
Чи варто було ставати на вовчу стежку — тепер запізно думати.
Надвечір характерники приїхали до першого дуба. Пилип надіслав послання до Кременя та Полина, затим настала черга Северина.
Чорнововк приклав долоню до стовбура і той відповів знайомим теплим лоскотом. Ким ти був, невідомий лицарю? В якому курені служив, яке життя прожив? Кого любив, від чого загинув? Чи тебе поховали, чи кістки біліли на сонці, аж поки не зникли під землею? Чи чуєш, чи бачиш, що діється навколо?
Почувся тихий голос, перед очима на корі затанцювали червоні літери: «Щезнику від Бриля. Як твої справи, брате? Добре відпочив? Зичу успіху з першим завданням! Нехай Мамай допомагає».
Батько, звісно, нічого не написав.
— Ви ще довго будете дерево пестити? — крикнув роздратовано Вишняк.
Незабаром вони дісталися гостинного двору з відміченою обрисом Мамая вивіскою, де, за планом Книша, мали зупинитися на ніч.
— Ну і свинарник, — оголосив Вишняк від порога та кинув господарю. — Дайте найкращу кімнату.
— Півтора таляри, пане, — зимно відповів той, явно ображений словом «свинарник».
— Півтора? За твою халупу? А втім, байдуже, куцепердик із косою заплатить. Одразу до кімнати подай вечерю з того, що у вас тут мається пристойного.