Вишняк погупав у свій номер. Власник двору провів його недобрим поглядом.
— Ви помітили? — спитав Северин.
— Який На-Сраці-Чиряк вилупок? - озвався Гнат, який під вечір ожив.
— Вершника на рудій кобилі.
— Так, із білою зіркою. Від самого Києва, — кивнув Пилип.
— А, ви про цього, — буркнув Гнат. — Реп'ях аж сюди доїхав. Зранку перевіримо, чи не за нами він.
— Я нікого не помітив, — засмутився Ярема.
Після вечері кинули монетку, аби вирішити, хто спатиме у кімнаті Вишняка. Не пощастило Пилипові.
Коли Северин влігся до сну, думки його повернулися до невідомого вершника. І потім згадався інший переслідувач.
***
Травень видався теплим. Захар із задоволенням почепив улюбленого бриля та проголосив, що найближчими днями вони прогуляються покинутими манівцями.
— Ви отримали завдання, вчителю?
Характерників, які мали джур, тимчасово звільняли від обов'язків куреню. Винятки робилися тільки під час воєн.
— Ні, козаче, помилуємося пробудженням природи. І дещо перевіримо.
Вони заглибилися у дикі левади, де за цілий день не зустріли ні людини, ні будівлі. Дорога перетворювалася на вузьку стежинку, а інколи просто зникала. Северин не розумів, куди вони їдуть та навіщо, але не переймався. Він просто насолоджувався мандрівкою посеред весни: навколо росло, зеленіло, бубнявіло, співало, квітнуло, струменіло і буяло.
На вечір третього дня Захар запалив люльку від гілочки з багаття та спитав:
— Помітив, Северине?
Джура перестав жувати яблуко та перед відповіддю уважно обстежив себе, учителя, яблуко і потім усе навколо. Нічого підозрілого не виявилося.
— Помітив що?
— За нами десь тиждень стежить якийсь молодий, дуже завзятий переслідувач.
— Не спостеріг, учителю, — Северин повернувся до яблука.
— Я засік його, коли ми виїхали з Коростеня. Наш мисливець недосвідчений, тому пару разів заходив з навітряного боку у вовчій подобі.
— І ви відчули запах? — здивувався джура.
— З роками помітиш, як тіні вовчих здібностей перемістяться до людського тіла. З віком твій зір, нюх і слух тільки гострішатимуть.
Захар полюбляв збивати з пантелику не менше, ніж курити люльку.
— Тому ми поїхали у цю глушину.
— Так, — учитель кивнув. — Хочу перевірити, чи це справді переслідування. Наша витівка заплутала його, але сьогодні він нас наздогнав. Із власного досвіду маю всі підстави вважати, що за таким ревним переслідуванням не ховається жодних чистих намірів.
— Хто це міг бути, вчителю?
— Ти мені скажи, Северине, — Захар пахкнув люлькою.
Він думав недовго.
— Біла вовчиця!
— Я теж так думаю. Ігор не зміг знайти її — натомість вона знайшла тебе.
— Вистежила, аби помститися, — джура згадав ту сніжну ніч.
— Найвірогідніше. Тому сьогодні варто очікувати нападу, — Захар казав це так спокійно, наче розповідав про давню битву під Жовтими Водами. — Тут тихо і безлюдно. їй ніхто не завадить.
— Але ми будемо напоготові.
— Саме так.
На ночівлю вони знайшли галявину край лісу. Северин уклався біля гущавини, Захар ліг навпроти. Для вдалого нападу вовчиця мусила обрати найтихіший шлях, що вів повз учителя. Як тільки некликана гостя мине його та підійде до кострища, то отримає від Захара срібну кулю, а Северин додасть другу.
Темним бурштином виблискували жарини ватри. Джура стискав під коциком піштоля. Він тричі перевірив, що зарядив його срібною кулею, і тепер лежав, намагаючись вловити ту саму вовчу гостроту своєї другої подоби — почути далекі кроки обережної мисливиці, відчути у повітрі запах її спітнілого хутра, роздивитися ледь помітний блиск очей... Марно.
Ліс шепотів нічними звуками і не бажав розкриватися перед ним — принаймні перед його людською подобою. Якби Северин обернувся... але це стало б порушенням учительського задуму. А чого юнак хотів найменше, то це вдруге зруйнувати засідку.
Кілька разів на віях осідав непевний сон і швидко танув, наляканий тріском гілля чи пташиним криком. Години тягнулися неймовірно довго. Він мусить звикнути до цього, має призвичаїтися. Тепер такі очікування будуть частиною життя.
На присмерку перед світанком, у час найглибшого сну, джуру збудив укол тривожного передчуття. Северин ледь розплющив очі та заціпенів: біла примара пливла до їхнього табору. Скрадалася обережно та нечутно, повсякчас зупинялася, припадаючи до землі. Та сама! Наче вийшла з грудневої ночі.
Вона проминула коней, підходила до Захара, який дихав повільно і розмірено, наче міцно спав. Северин приготувався. Серце застукотіло, м'язи напнулися. Багато місяців він мріяв про цю мить!