Підходь ближче. Цього разу тебе чекає срібло.
Примара зупинилася, огледіла вкриту опанчею постать Захара. Повела головою, принюхуючись. Чому зволікає?
Гримнув постріл. Вовчицю відкинуло, Захар блискавично підхопився на ноги. У другій руці він тримав ніж. Северин підбіг, готовий стріляти, але цього не потребувалося — від важкого поранення звір почав перетворюватися на людину.
— Що за дідько?! — крикнув Захар.
Перетворення стрімко закінчилося. На землі розкинулася не жінка і не дівчина, а молодий парубок, не старший за Северина. Куля потрапила в груди, пролетіла навиліт. Від поранення незнайомець знепритомнів, рідко та хрипко дихаючи. Струменіла кров.
— Не схожий на коханку...
— Молодший брат убитого.
Северин не бачив цього обличчя більше десяти років, але упізнав його миттєво.
— Ви знайомі?
Його шкіра була занадто блідою, а волосся — білим як молоко. Альбінос.
— Це Максим. Максим Вдовиченко.
— Син Романа і Ярослави? Ватажків Вільної Зграї? — здивувався Захар.
— Так. Ми однолітки. До Рокошу наші батьки дружили... Хрестили нас разом, пострижини робили разом і гралися ми також разом...
На плечі вдавив невидимий тягар. Северин сів просто на землю, відклав піштоля, потер лоба. Погляд прикуло до пульсуючої кров'ю рани.
— Учителю... Що робити?
— Він прийшов убити нас, Северине, — промовив учитель повільно, аби сенс його слів дійшов.
— Він прибув помститися за брата, якого вбив мій батько.
— Якими благородними не були його мотиви, він збирався перегризти мені горлянку. Ігор би застрелив цього хлопця без роздумів. Ти...
— Я не Ігор, — відрубав Северин і ця думка вперше обпекла його. — Максим ніколи не був у Вільній Зграї! Його старший брат Святослав у рік Рокошу отримав золоту клямру...
— Та приєднався до батька, — закінчив Захар. — За що і поплатився життям аж одинадцять років потому.
— Святослава я не впізнав, бо він лежав, — згадалася хижка і обгоріла лялька з кривавим ореолом. — Його голову було спотворено.
Білі груди, вкриті закривавленим білим хутром, важко здіймалися.
— Він стече кров'ю... Вчителю, це неправильно! Я... — слова поспіхом розбіглися від хвилювання. — Я не можу дати йому померти! Не тут. Не так.
— Він отримав важке поранення, Северине, до того ж сріблом. Тут потрібен досвідчений лікар.
— Ми у дикій глушині. Ви кажете так, щоб убити його з чистим серцем?
Захар відвів погляд. Отже, він уже все вирішив.
— Будь ласка... Невже не можна нічого зробити?
Характерник пригладив баки та зітхнув. Сховав ножа й піштоля за черес, сів біля пораненого Максима.
— Куля пройшла навиліт... Кістки наче не пошкоджені... Запрягай коней, — характерник заходився навколо пораненого.
— Розшукати його коня? — спитав джура.
— Нема часу.
Двадцять хвилин потому вершники їхали крізь хащу лісу, що ставала дедалі густішою. Жодної дороги тут не було і вони ніби простували навмання. Захар притримував перед собою пораненого Максима з похиленою до грудей головою, а Северин намагався зрозуміти, чому вони не спішать до найближчого села.
— Тут навколо нікого немає, вчителю.
— Май терпіння. Побачиш.
Северин вирішив сказати зараз, поки не забув.
— Я дещо збагнув.
— Слухаю тебе.
— Батько вистежив Вдовиченків. Він не міг не знати, що брати подорожують разом. Але того мені не розповів, — Северин говорив швидко, щоб не втратити думку. — Натомість вигадав коханку, аби не казати мені правду. Аби я стріляв напевно. Бо Ігор був переконаний, що знаючи правду, я не зможу вистрелити в Максима.
Поранений захрипів. На губах зійшла бульбашками кров.
— І я справді не зміг би. Адже за що?
Захар не відповів, притримуючи непритомного Максима.
З-за дерев вискочив вовк — справжній, не перевертень. Шаркань і Руда зупинилися, заіржали тривожно. Вовк уважно вивчив подорожніх, облизнувся, та сів на задні лапи.
— Веди нас, — наказав Захар.
Вовк послухався. Побіг відомою йому стежиною, а коні обережно слідували за ним, неохоче підкоряючись волі вершників, і незабаром вперлися у два древніх буки, що нагадували велетнів зі списами, перетворених на дерева.
— Те, що ти побачиш — велика таємниця, козаче. Присягнися відкрити її тільки під час великої скрути, за потреби, що дійсно вимагатиме того, і тільки тій людині, якій ти справді довіряєш.
— Присягаюся, — сказав Северин.