— Я сказав усе, що ви мали почути, тому залиш свої здогади при собі, брате Щезнику, — різко обірвав його Вишняк. — Звідки тобі відомо про зникнення?
Северин завагався, бо не хотів виказувати Ярему, але той сам зізнався. Вуха шляхтича при цьому палахкотіли.
— Якщо ви вже знаєте про це, — Марко глибоко затягнувся. — То я перейду до авантюри вашого Деригори.
— А що з ним? — спитав Пилип.
— Його досі не знайдено, — сухо відповів Марко. — Хтось із вас отримував повідомлення від нього?
— Так, — неохоче зізнався Гнат. — Два дні тому написав. Але не розповів, де перебуває.
— Скажіть тепер чесно, якого дідька він покинув ватагу?
Юнаки швидко обмінялися поглядами.
— Побився об заклад, що знайде викрадачів характерників, — сказав Северин.
Вишняк приклав долоню до обличчя і простогнав.
— Курінь вартових по всіх паланках Наддніпрянщини та Сіверщини шукає його, але марно. Є думки, куди він міг поїхати?
— До Вінниці, — відповів Пилип. — Ярема згадував про той паланок.
— Брате Енею, негайно надішли йому повідомлення про те, що ваш заклад скасовано, — сказав Вишняк. — Переконай покинути пошуки та сповістити про місце свого перебування.
— Зрозуміло, — Гнат подивився в бік дуба.
— Його вчитель, Мирон Деригора, зараз пливе до берегів Османської Імперії, — сказав Вишняк. — Ви єдині, хто знають Савку: зовнішність, характер, манери, звички. Тому, поки він не відгукнувся, ми їдемо на пошуки. Кожен перевірте дуба — там має бути особистий наказ Колодія про те, що ви переходите під моє командування.
Юнаки швидко перезирнулися. Як все швидко змінилося!
— Маю також назву села, де Савку бачили востаннє. Звідти й почнемо пошук, — Вишняк махнув рукою. — Чого заклякли? Не зволікайте! За годину маємо вирушати.
Розділ 6
Новий Марко Вишняк виявився таким само чиряком на сраці, яким був Марко попередній. Ядучості в ньому, щоправда, поменшало, але тепер бородань прискіпувався до хлопців як командувач, тому відкараскатися від його зауважень стало неможливо. Северин із тугою згадував спокійну та ввічливу натуру Захара, і дедалі більше цінував те, як йому пощастило з учителем.
Можливо, вся справа у курені? Що Ігоря Чорнововка, що Марка Вишняка не назвати приємними персонами — обидва були призначенцями. Лишалося сподіватися на те, що характерник із вартових, з яким Северин пізніше відбуватиме службу, не виявиться таким гівнюком.
Утім, та служба лишалася примарою на обрії, бо зараз вони мали розшукати Савку, а від нього не було жодної звістки. Кожен із чотирьох надіслав по кілька повідомлень, бодай на одне він мав би відповісти, але марно.
— Сподіваюся, з Павичем усе гаразд, — переживав Ярема.
— Якби цей бовдур не зник, — шипів Гнат. — Ми б уже роз'їхалися власними дорогами!
І недоброзичливо витріщався на Пилипа, з яким попри настанови Вишняка йти на мир не збирався. Олефір навзаєм його ігнорував.
Думки Северина попри всі зусилля роїлися навколо Ліни. Причиною того став знову-таки Савка, а точніше, подорож до містечка, в якому його востаннє бачили — шлях туди лежав неподалік Старих Садів. І що ближче ватага під'їздила до села, то неспокійнішим ставав Чорнововк, отримуючи за це чергову порцію глузливих дорікань Вишняка.
Аби якось спекатися думок про дівчину, Северин пристав на угоду Гната, який за допомогу в написанні листів Орисі запропонував йому фехтувати.
Так швидко у шабельному двобої він ніколи не програвав. Захар був непоганим шабельником, завдяки його науці Северин міг протистояти Яровому-старшому, проте напір близнючок ламав захист Чорнововка миттєво. Після кожного двобою з нього лилися річки поту і щоразу доводилося мастити нові синці маззю, проте Северин не жалівся — біль та свист клинків відволікали від відьминих очей.
Гнат Бойко під час тренувань перетворювався на іншу людину: забувши про лайку, він спокійно пояснював помилки Северина, поправляв рухи, показував стійки, вчив нових фінтів, промовляючи про шабельний бій палко і натхненно, як чумак Клименко про майбутнє механічних возів. Гнат був справжнім віртуозом: бився вправно обома руками, міг стояти сам проти кількох супротивників, чи на галопуючому коні зрізати вогник свічки, чи відбити шаблею кулю: то була його стихія. Слобожанин радів, що мав із ким поділитися знаннями, хоча і не приховував, що робить це з метою отримати собі гідного супротивника.