— Павич — бовдур! Я думав, що ти розумніший, — Гнат похитав головою.
— Ти сам чув, як він постійно лає мене за неуважність. А неуважний я тому, що постійно про неї думаю! От побачу її та поверну собі душевний спокій.
Слобожанин здався.
— Роби, як знаєш, брате. Чергою я з тобою поміняюся, — Гнат покрутив вуса та посміхнувся. — Якби Орися моя була десь поруч... Мабуть, я також до неї зірвався б.
Бойко розбудив його о четвертій. Северин перевірив, що решта ватаги спить, нишком підкрався до Шарканя, жестом наказав поводитися тихо, і за кілька хвилин нісся чвалом дорогою до села, а серце його радісно співало.
Він не боявся гніву Вишняка, навіть і не думав про нього — голову зайняло майбутньою зустріччю. Северин переживав, що Ліна дорікне порушеним словом, сподівався, що не згадає про це, хвилювався, що не має жодної підготовленої промови, вірив, що слова прийдуть самі, та мріяв, що вона відчуває те ж саме.
Світало. Разом із сонцем Северин звернув на знайому дорогу, якою кілька разів намагався втекти від Соломії, коли його тільки оселили у відьми. Він тоді збирав собі клуночок та рано-вранці вирушав на пошуки батька, але дорога дивним чином завжди приводила його назад до відьминої хати, де чекала Соломія зі сніданком і загадковою посмішкою.
Знайомий тин і хатинка. Як давно він не був тут? Кілька років, не менше. Чи то вони зсохлися, чи то він виріс? У перших променях на городі грівся чорний котисько на прізвисько Хаос, такий само вгодований і пухнастий, як роки тому. Хаос не полюбив Северина із першого дня знайомства: хлопець приніс із собою галас і бешкет, а особливо обурливими були спроби покласти на коліна та гладити попри будь-який спротив. Крім того, малий нахаба забрав увагу хазяйки, чого Хаос, єдиний улюбленець, пробачити не міг.
Невдовзі Северин помітив, як будь-яка шкода, помічена котом, швидко стає відомою Соломії. Нелюбов між ними стала взаємною, але помірною: Хаос ніколи не дряпався, а Северин ніколи не тягав його за хвоста. Авжеж, після тривалого життя під однієї стріхою Хаос його впізнав.
Великі зелені очі ковзнули постаттю вершника. Кіт вайлувато піднявся, побрів до хати, погойдуючи товстими боками, зник усередині, а через кілька секунд вийшла Соломія. Жінка не змінилася анітрохи: чорноброва та довговолоса, із посмішкою, яка багатьох позбавила спокою.
— Які поважні гості до нас завітали, — сказала вона і радісно обійняла Северина. — Скільки часу не бачилися... Хоча би листа написав, засранцю! З тієї ночі ані слуху, ні духу.
Навіть босонога, у простій сукні та сорочці, як ходили незаможні селянки, відьма сяяла красою.
— Вибач, Соломіє.
— Як же ти виріс, — вона відступила на крок, обдивилася прискіпливо від маківки до чобіт. — Золота клямра. Справжній лицар!
— Ліна тут? — Северин не міг чекати. — Вибач, що так одразу до справи, але у мене обмаль часу.
Її посмішка згасла, наче сонце зайшло. Чоло прорізали зморшки.
— Що би ти не хотів їй сказати — краще повернися та їдь у своїх справах, Северине. Повір відьмі: так буде легше для вас обох.
— Я порушив наказ, аби побачити її. Поклич Ліну, будь ласка.
— І я не можу тебе відмовити? — спитала Соломія.
— Не можеш.
Соломія зітхнула та повернулася до оселі. А потім з'явилася Ліна.
У нього на мить перехопило подих: тогоріч вони бачилися вночі, і нарешті він розгледів її під денним світлом.
Якщо краса Соломії була схожа на темний мед, чия тягуча привабливість привертає до себе погляди чоловіків й жінок, то краса Ліни була медом світлим — легким і пряним, подібним до молодої квітки, яка ще не розквітла і не збагнула сили власної краси.
Северин широко посміхнувся, але вона не відповіла на посмішку. Підійшла швидко, відкинула важке волосся за спину, подивилася недобре.
— Ти порушив слово, — сказала Ліна без привітань.
— Так, я писав, що...
— Я прочитала все, що ти писав, і спалила ту писанину.
Усередині обірвалося. Северин захотів опинитися далеко звідси, прокинутися біля багаття від потиличника Вишняка, бо заснув на чатах... Але він стояв перед омріяною дівчиною, що полонила його думки, яка нарешті стояла за кілька кроків від нього, холодна і прекрасна, та чув кожне її слово.
— Слухай уважно, — провадила Ліна наставницьким тоном, який він ненавидів. — Між нами нічого не було, нічого немає і нічого не буде. Вертай на свою вовчу стежку, характернику. Життя довге, знайдеш собі дівчину.
— У чому справа, Ліно? — спитав Северин. — Я не бажаю шукати іншу. Я вже знайшов тебе і не розумію, чому мушу це забути!