Северин скінчив вечерю та свою оповідь про лісовика, з цікавістю розглянув книжки Аскольда. Усі дуже старі та древні, певно, дарунки від нечастих гостей.
— Невже ніхто з вас не хотів вибратися за межі селища? Подивитися на світ за лісом, наприклад, — поцікавився джура.
Волхв покректав і потер бороду.
— Авжеж, хотіли. У кожному поколінні юнаки мріють. І хоча то суворо заборонено, рідкісні сміливці наважувалися втекти... жоден не повернувся. А решта, — старі очі затуманилися. — Мали обов'язки! Мусили навчатися. Вели за собою, лікували та оберігали... Покинути селище? То було би зрадою і живих, і мертвих.
— Зрозуміло, — Северин зловив гіркоту в його голосі.
— Розкажи, як там... у великому світі, — попросив Аскольд.
Северин неспішно, пояснюючи волхву незнайомі слова та імена, оповів про життя Українського Гетьманату, про міста і села, про свята й традиції, про залізні дороги та цепеліни, про Двоморський Союз і Смарагдову Орду, а старий слухав його захоплено, наче дитя слухає казкаря.
Настав вечір. Селище лишалося напрочуд тихим. Северин звик, що о цій годині виповнюються гамором шинки, з вечорниць долинають дівочі співи, неподалік сміються парубки, голосно пліткують сусідки... А тут було тихо, навіть собаки не брехали. Селище-привид, селище-таємниця, живий уламок минулого. Скільки ще років проживе їхній секрет?
Аскольд подякував за оповідки, у супроводі помічників запалив на капищі світочі біля підніжжя ідолів, відпустив юнаків додому, а сам улігся спати. Захар не повертався.
Про що думає вчитель? Вибір невеликий — або їхати негайно геть, або виконати наказ Володаря лісу. Третього не дано.
Северин навшпиньки наблизився до пічки. Максим глибоко спав. Біле волосся, білі брови, краплі поту на лобі та скронях, спокійне рівне дихання. Чорнововк думав про нього, як про свого давно втраченого друга — і не міг думати інакше. Навіть якщо доля розвела їх... Хіба можна так просто віддати його на поталу лісовій рогатій почварі? Якби не Рокош, вони би досі були друзями. І мама була жива. І батько би... Северин труснув головою і примусив себе припинити. Він давно зрозумів, що від припущень, у яких життя пішло інакше, стає тільки гірше.
Не дочекавшись учителя, джура ліг спати. Заснув він миттєво, бо майже не спав минулої ночі, а строкатий день — засідка, потаємне селище, лісовик, оповіді волхва — видався дуже довгим. Северин спав міцно і без сновидінь.
Захар повернувся разом із сонцем. Під його очима набрякли темні кола, від чого характерник виглядав старим і втомленим.
— Гайда. Час завершити справу.
Аскольд вислухав їх уважно. Згорбився, почувши про подарунок. Спитав тихо:
— І що ви вирішили, вої-вовки?
— Віддамо нашого пораненого, — відповів так само тихо Захар.
Северин глянув на нього вражено. Волхв також стрепенувся, кліпнув очима, на обличчі проминула посмішка.
— Ви... Аскольд не знає, як дякувати! Ви віддаєте одного зі своїх... Заради нас!
— Просто дайте ноші, — зупинив його характерник. — Хочу швидко це закінчити.
Волхв гукнув помічників, які з першою росою виросли на чергуванні біля будинку. Максим не опритомнів ані коли його переклали з ліжка на ноші, ані коли понесли до жертовного каменя. Мабуть, Аскольд наостанок добряче накачав його зіллями. Характерники обережно поставили ноші з Максимом на жертовний камінь, відійшли та уникали дивитися один на одного.
Северин закусив нижню губу і невідривно дивився на друга дитинства. Він не протестував проти рішення вчителя, але воно здавалося йому неправильним. Чи вартий старий борг Захара такого? Чи можна так просто віддавати непритомну людину потойбічній потворі?
Володар лісу безгучно стрибнув згори, ніби прийшов по кронах дерев, не зламавши жодної гілки, не стривоживши жодного листка. Ядучо-зелені очниці вперлися у пораненого, грізна постать завмерла, наче хижак перед нападом.
— Бачу, бачу, — почулося шепотіння і вигнутий пазур здер із пораненого коцик.
Лісовик обережно підняв тіло обома долонями, в яких Максим здавався маленьким і висушеним. Очниці черепа яскраво засяяли. Северинові здалося, ніби Володар лісу дмухає на здобич із голови до ніг. Обриси Максима розмилися, побігли брижами, перетворилися на звірині.
— Білий, — голос пролунав задоволено. — Гідний подарунок, хоч і подряпаний. Я приймаю його.
Володар лісу переклав Максима на праву долоню, а лівою провів по вовчій спині. Від цього хижак смикнувся, відкрив очі і завмер, немов загіпнотизований зеленими очницями.
— Здоровий та повний сил. Біжи, приєднайся до зграї! Тепер ти серед своїх.