На стару дорогу виїхав вершник. їхав неспішно, наче на прогулянці. Наблизився так, що можна було розгледіти збрую коня, зупинився, скинув каптура та скочив на землю. Серце Северина радісно підстрибнуло.
— Стій там, де стоїш! — крикнула Яра, підіймаючи зброю.
— Я довго ганявся за ім'ям, — прогарчав Ігор. — А ім'я саме покликало мене.
— Виконуй накази і твій син житиме, — піштоль націлився на Северина.
Батько кинув на нього погляд — ніби на комаху глянув.
— Повільно, правицею, кинь усю зброю до мене, — наказала Ярослава.
Северин спостерігав, як батько виконав наказ: на землю полетів перший піштоль, другий, великий срібний ніж, два менших ножі і сталева шабля, яка нікому з присутніх зашкодити не могла.
Ярослава ногою відкинула зброю до дуба — так близько, що Северин міг дістати її.
— Зроби кілька кроків до мене, аби я роздивилася твоє обличчя.
Ігор стояв, не зрушивши з місця.
Ярослава знову підвела руку, дуло піштоля вказало на Северина.
Ігор поволі зробив шість кроків. Вона уважно роздивилася його. Скривилася гидливо.
— Твої очі порожні.
Ігор мовчав.
— Відповідай, — її голос здригнувся. — Де Максим?
— Його немає серед світу людей.
Він ухилився від прямої відповіді.
— Де Максим?!
На блідих щоках Ярослави проступив рум'янець, наче від лихоманки. Її піштоль дивився на Северина.
— Дивно, що ти знайшла дуба Святослава і не знайшла Максима, — відповів Ігор. — Я вбив його через пару миль у лісі. Не можу стверджувати, що смерть була швидкою та безболісною.
Він брехав, навмисно дражнив її. Навіщо?
Здалося, що Ярослава зараз вистрілить. Рука з піштолем затремтіла, Северин замружився, але жінка опанувала себе.
— Колись ти бавив моїх синів на руках та дарував їм іграшки... А потім власноруч убив. Ти дивився їм в очі, Ігорю? — вона почала говорити тихо, але зірвалася на крик. — Що ти при цьому відчував?
Ігор мовчав. На його щелепах грали жовна.
— Виродку! Упиваєшся ненавистю, проголосивши вбивство сенсом життя! Ладен убити навіть власного похресника! Твої руки в крові невинних...
Батько зробив те, чого Северин ніколи не бачив і чого чекав найменше — посміхнувся. Його посмішка була скупою та некрасивою, наче звіриний вищир.
Він повільно скинув чоботи.
— Проклятий вбивця! Звеш ренегатами інших, коли сам став чудовиськом! Ти не людина, — кричала Ярослава. — Скажений звір, що жадає тільки смерті! Твій список не закінчиться ніколи! Адже інакше ти не матимеш сенсу існувати...
Ігор розстібнув клямри і відкинув черес. Поволі, немов неохоче, скинув опанчу та сорочку. Його жилавий торс мережили численні шрами.
— Але я закінчу все зараз. Бодай ціною власного життя. Ти все одно його знищив. Я — твоя смерть!
Вона перевела піштоль, майже не цілячись, і гримнув постріл.
Ігор упав, а жінка кинулася вперед, зриваючи плаща й розтираючи кров на губах. Під плащем вона була без одягу, в стрибку лінії її тіла змінилися, потоншали, обросли хутром. На землю скочила люта сіра вовчиця.
На неї кинувся великий чорний вовк із білим загривком. Ліва передня лапа підвела його, атака вийшла незграбною. Вовчиця ухилилася, вовк відновив рівновагу, клацнув іклами. Хижаки вищирилися, загарчали, закрутилися по колу.
Поранення заважало вовкові, відволікало увагу та сковувало рухи. Він був більшим і міцнішим за суперницю, але не встигав за її швидкістю. Вовчиця настрибувала, рвала, дерла та блискавично відступала, не даючи жодного шансу для контратаки.
Увагу Северина відвернув блиск променя на ножі батька, що лежав неподалік. Юнак обережно витягнув ногу... Далеко. Тоді він завалився на бік і поповз дощовим черв'яком.
Вовк загарчав, спробував напасти, але через поранену лапу його атаки не становили загрози. Він нагадав кульгаву примару і кожен напад повертався пропущеним ударом.
Затерплі крижані руки не тримали ножа. Він навіть пальці стиснути не міг! Северин затис руків'я ножа між п'ятками, лезом догори, та почав пиляти мотузку між зап'ястків.
Змушений постійно оборонятися, вовк дзиґою крутився на місці, повсякчас огризався, але вовчиця вела цю битву, не втрачаючи ініціативи ні на мить. Вона люто гарчала, а чорне хутро просочувалося кров'ю.
Мотузки піддавалися повільно. Слабкість від нервового виснаження, відсутнього харчування та довгого знерухомлення давалися взнаки. Северин міг би перерізати ці пута значно швидше, якби... Якби.
Кров крапала на траву, змішувалася з росою. Кігті видирали грудки сирої землі. Вовк важко ковтав повітря та намагався ухилятися, постійно відступаючи. Він не встигав: вовчиця напосідала без зупину, її писок був вимазаний його кров'ю. Вовк слабнув на очах.