— Я, до речі, тебе здав, — швидко додав Гнат. — Розпатякав геть усе. Не ображайся, брате.
— Без образ, — Северин зиркнув на Марка, який тим часом слухав Захара. — Я готовий до покарання.
— Втеча того вартувала? Побачив її? — змовницьки спитав Гнат, багатозначно піднявши брову.
Ярема і навіть Пилип з цікавістю чекали відповіді. Северин зітхнув та вирішив нічого не приховувати. Який сенс?
— Побачив... А от вона мене бачити не хотіла.
— Отакої, — пробурмотів Ярема.
— Співчуваю, брате, — Гнат засмутився. — Сподіваюсь, що моя цукерочка Орися не вчинить зі мною так жорстоко...
— Розкажи, що трапилося після зустрічі, — спитав Пилип. — Хто тебе схопив? Як дійшло до вбивства? Або ти не хочеш про те розмовляти?
— Не хочу. Але розкажу.
Чорнововк розповів про розмову з Ліною, про зустріч у корчмі, про полон та вовчий герць. Про звіра, який намагався убити його, про похорон. Змовчав лише про розмову з Ярославою та історію Максима Вдовиченка.
Він розповідав спокійно, на диво для самого себе. Говорити було легко, наче кірку з рани зривав.
Пилип слухав, не відводячи погляду. Ярема інколи витріщав очі та хрестився, пошепки промовляючи латиною. Гнат деколи спльовував, але не перебив оповідь жодною лайкою.
— Отака історія, — закінчив Северин. — А після похорону ми майже без спочину їхали до вас.
— Радий, що ти вижив, — несподівано мовив Пилип.
— Спасибі, брате. Я теж радий...
— Сильно болить, де зв'язали?
Чорнововк показав смужки жовтуватих синців на зап'ястках, усіяних ранками від колишніх пухирів.
— На ногах те ж саме. Майже не болить. За кілька днів зникне, — Северин махнув рукою, мовляв, дрібничка. — Тепер ваша черга. Що я пропустив?
— Наша історія не така захоплива, братику, — відповів Ярема. — Ти майже нічого не пропустив.
— Ми вешталися селами, вислуховували базікання На-Сраці-Чиряка та розпитували про Деригору, от і все заняття, — махнув рукою Гнат.
— Жодних слідів?
— І навряд знайдемо бодай один, — сказав Пилип. — Брат Павич ніби у Потойбіччя провалився.
Северин почухав потилицю.
— А з інших ватаг нашого випуску ніхто не зникав?
— Якщо тебе не рахувати, то ніхто, — відповів Гнат.
— Брат Кремінь та інші переконані, що Павич ускочив у халепу, пов'язану зі зниклими у минулих роках, — Ярема заходився набивати люльку. — Недарма він в останньому листі про зачіпку згадав.
— Але що він міг знайти, чого не побачили інші? — спитав Пилип радше у самого себе, ніж в інших.
— Чи шукали спільність між викраденими? — поцікавився Северин. Він прагнув якнайшвидше пірнути у щось нове та відігнати примари останніх днів. — Ну, крім того, що всі — молоді недосвідчені характерники...
— Ти диви, який розумака, — гмикнув Гнат. — Думаєш, ніхто не про це не подумав? Немає нічого спільного! Скарбничі ледь не колір бруду під нігтями по архівах дослідили. Родичі, друзі, вороги, погані звички, місце народження, вчителі, кохання, зброя, Потойбіччя... Шукали будь-яку додаткову ланку. Марно.
— Незрозуміло, хто це робить та заради чого, — додав Пилип. — Припущень багато, а справжніх слідів немає.
— Тобто ми у глухому куті?
— І щодня шанси меншають, — важко зітхнув Ярема.
— Вони закінчили, — відзначив Пилип.
Захар і Марко потиснули руки. Призначенець лишився біля дуба, а Захар повернувся до Северина.
— Я поїду, брате. Маю повертатися до завдання... Будь обережний, точніше, бодай трішки обережніший, — характерник сумно всміхнувся. — Та пиши мені.
— Обов'язково.
Вони міцно обійнялися.
— Йди до брата Кременя, він має до тебе розмову, — Захар кивнув на прощання ватазі. — Нехай Мамай допомагає, браття.
— І тобі, брате, — прогуділа молодь гуртом.
Шаркань заіржав, прощаючись з Рудою.
Захар повернув кобилу на дорогу та поїхав — невисокий чоловік у благенькому брилі. Северин раптом відчув безмежну вдячність до нього, старого характерника, який став йому не тільки справжнім другом, але й другим батьком. Чи навіть першим батьком...
— Поспішай, Щезнику. На-Сраці-Чиряк не любить очікувати.
Северин зітхнув і пішов до дуба.
Марко зміряв Чорнововка довгим поглядом. Северин вирішив почати.
— Брате Кремінь, я прошу вибачення за самовільне відлучення без попередження. Мені шкода...
— Тобі шкода? — перебив Марко. — Це добре.
Кілька секунд призначенець збирався зі словами, потираючи бороду.
— Я знаю, що ти пережив смерть батька. Я знаю, що тобі довелося власноруч убити його і це було твоє перше вбивство. Я все розумію. Але, на відміну від Ради Сімох, я не дам через те слабину. Це може створити неправильну картину в твоєму світосприйнятті, — Вишняк указав на його черес. — Ти, Щезнику, отримав золоту клямру, але лишився безвідповідальним хлопчиськом. Ти усвідомлював, що порушуєш наказ, але це не зупинило тебе. Події, що трапилися, є наслідком твого непослуху.