— Я свідомий цього.
— Коли я доповів про твоє зникнення, у відповідь прийшов наказ продовжувати пошуки Деригори. Я провів кілька довгих днів, повсякчас виглядаючи тебе. Постійно дивився на годинник і думав, де ти міг зараз бути, що з тобою трапилося, чи живий ти. Зупинявся біля кожного дуба, аби перевірити, чи не отримав хтось від тебе повідомлення.
— Я розумію...
— Не смій перебивати, — відрубав Марко. — Ти зрозумієш мене, тільки коли отримаєш під особисту відповідальність загін зухвалих молодиків, які думають, що три клямри на чересі роблять їх казковими богатирями, котрим тільки підстрибнути — і вже схоплять бога за бороду!
Чорнововк крадькома зиркнув на ватагу, яка скупчилася неподалік у неприхованій спробі підслухати розмову.
— Я попереджав, що ти маєш зосередитись. Ти не послухав і отримав першого ляпаса від життя. І то був геть не сильний удар, повір.
Северин сопів, мимоволі заламуючи пальці на руках.
— Я довго думав над твоїм покаранням.
Марко походив туди-сюди, п'ять кроків праворуч, п'ять кроків ліворуч.
— І дійшов висновку, що ти не отримаєш жодного покарання, — неочікувано завершив Вишняк.
Юнак здивовано витріщився на нього.
— Не через те, що, мовляв, ти багато пережив. Маячня, — презирливо скривився сіроманець. — Ми стали характерниками, аби переживати подібне! Щоб іншим не довелося! Таке наше життя, наша буденність, наша стежка, чорт забирай. Ми самі її обрали.
Северину кортіло відповісти, але він не хотів перебивати Марка. Очі брата Кременя потемнішали.
— Ти втратив мою довіру. Я не можу бути певним, що ти не покинеш чати, не порушиш наказ, не відкриєш мою спину, коли ми битимемося разом.
— Дозвольте...
— Не дозволю, — перебив Вишняк. — Саме через такого нахабу, який вважав, що вищий за накази, що йому, на відміну від решти, все можна — саме через такого я втратив рідного брата!
Марко замовк. Його ніздрі гнівно роздувалися.
— Я не даю других шансів, — мовив призначенець. — Моє прохання за найпершої можливості перевести тебе до іншої ватаги вже надіслано до Ордену. Я не хочу бути твоїм командувачем.
Северин похилив голову. Від сорому хотілося провалитися під землю.
— Зараз ти хочеш виправдатися та довести мені, як важливо було гайнути до тієї дівчини, — сказав Марко. — Не треба! Я вірю, що то було необхідно та дуже важливо для тебе. Але ти міг принаймні звернутися до мене, а не тікати без жодного слова.
— І отримав би дозвіл?
— Аж ніяк.
— Тоді навіщо? — скипів Северин.
— Розмову скінчено, — процідив Марко. — Може, колись зрозумієш. Я не бажаю розмовляти з тобою. Повертайся до ватаги! Лишаєшся під моєю командою, допоки не прийдуть нові накази.
Северин кивнув. Кортіло відповісти, сперечатися, довести Маркові все, що мав сказати... Але натомість він крутнувся на п'ятах та пішов до хлопців.
— Ну що? — спитав Ярема. — Вас було не чути!
— Сказав, що надіслав запит, аби мене за першої можливості перевели. Я втратив довіру брата Кременя.
— Бач, яка ніжна натура! Довіру він втратив, — Гнат злісно сплюнув. — А цноту на сраці він часом не втратив?
— Ти волів би залишитися? — спитав Пилип.
— Так, брате, волів би, — Чорнововк навіть не мав сили злитися на брата Варгана за його дурнуваті питання.
— Але поки ми разом, так? — бадьоро спитав Ярема. — Може, ніхто на його запит не відповість.
Северин сів на пеньок.
— Байдуже, брате Малюче. Мені байдуже. Хай буде, як воно буде.
— Ходімо краще, потанцюємо, — сказав Гнат, дістаючи з-за спини близнючок. — Мигцем полегшає!
— Давай пізніше, брате. Дуже кепсько на душі.
Вони полишили його на самоті. Северин дістав носогрійку, забив чистим тютюном, закурив. Слова брата Кременя вдарили несподівано боляче. Призначенець вважав його мало не зрадником, і навіть не дав шансу відповісти.
Тим часом Пилип уткнувся в одну зі своїх книжок розпустивши косу. Він мав настільки густе довге волосся кольору свіжої соломи, що не одна дівчина підписала би угоду з Ґаадом, аби отримати собі таке. Пилип зосереджено розчісував пасма гребінцем, яким зазвичай приводять до ладу кінську гриву, не відриваючи погляду від сторінок.
Гнат усівся з близнючками, дістав точильний камінь та розпочав щоденний ритуал: спочатку він точив одну шаблю, зривав травинку, легко проводив нею по лезу, оцінював, зіщулившись, розріз між двома половинками, і, якщо результат задовольняв його, переходив до другої шаблі. «Якби я міг спати з близнючками, як з дівчатами, то заощадив би чимало грошей» — примовляв Гнат.