— Десять золотих, — відповів Северин.
Величезна сума не тішила його. Тим не менш, спадок, що накопичувався роками після смерті мами, стане у нагоді, як захист від майбутніх скрут.
Марко тримався осторонь, по черзі атакуючи ватагу зауваженнями, і всіх такий розклад цілком задовольняв. Юнаки брата Кременя поважали, але не любили, Вишняк платив тією ж монетою.
— От би його якось наквасити, щоб аж зашкварчало, — мріяв Гнат. — Скільки мандруємо разом, а досі не розумію, що він за хлоп. Може, на Покрову напоїти вийде?
Але на Покрову, свято українських захисників, напоїти не вдалося: у відповідь на привітання Вишняк тільки відмахнувся, не виявивши бажання підняти келихи. Того ж дня у невеликому селі вони перестріли юрбу, що стривожено гула навколо двох чоловіків.
Козак міцної статури, із сивим оселедцем, великою срібною сережкою в вусі, мав на собі синій кунтуш, що вказував на офіцера піхоти. На боці темніла свіжа пляма бруду: певно, через падіння в калюжу.
— Ти вдома сидів, землю орав та горя не знав! Не твоє це свято, — козак, добряче під хмелем, вимахував шаблею. — Чи ти з першими вусами до війська пішов, у курені жив, людей стріляв? Бачив, як побратимів перетворює на м'ясо пострілом гармати? Був на волосині від смерті? То робив я!
Він тричі гупнув себе в груди кулаком і щоразу трохи хитався від власних ударів:
— Хорунжий! Кирило! Руденко!
Його опонент, цибатий селянин у полатаній свитці, миролюбно виставив руки та каламутними очима зо-глядався у пошуках шляхів відступу.
— Я святкую, бо я — воїн, я — боронитель! Мене свята Богородиця покровом своїм захищала, коли я під малиновими корогвами служив! — волав боронитель. — А де ти був, га? Біля пічки сидів, бабу тискав? Отак і сиди вдома, а не по шинках чуже свято святкуй!
Северин роздивився на кунтуші хорунжого герб: чотирнадцятий стрілецький полк «Шуліки», один із найвідоміших підрозділів війська Січового.
— Діду Кирило, винуватий, не бийте, — пробелькотів цибатий. — Я собі піду... Не бийте тілько!
Його покірний тон лише роз'ярив козака.
— У порти наклав? Шмаркач! — Кирило бризкав слиною. — Навіть постояти за себе не можеш! Який з тебе чоловік?
Він спробував ударити шаблею, але вона чомусь застрягла у повітрі.
— Не займай, — мовив похмуро Вишняк, стискаючи долонею лезо.
Кирило вирячився на нього, збирався з думками кілька секунд, після чого розродився:
— Чортові вовкулаки! Ніде від вас сховку не знайдеш!
Хорунжий висмикнув і сховав шаблю, а затим розплився у п'яній посмішці. Його цибатий опонент скористався можливістю та швиденько накивав п'ятами.
— Люблю вас, клятих химородників! Як тоді в двадцять другому не дали моїй голівоньці полягти, то й зараз не дали дурницю встругнути... Хорунжий Кирило Руденко до наказів готовий! — козак урочисто відсалютував.
— Іди поспи гарненько, хорунжий Руденко, — наказав Марко.
— Слухаюся, пане лицарю, — і козак непевно пішов, бурмочучи. — Диявольські виродки, бережи вас Господь! Пекельні бусурмани, хай Богородиця покровом захистить... Мамаїв послід...
Юрба розступилася, а характерники поїхали далі.
— Ти його знаєш, брате? — поцікавився Гнат.
— Вперше бачу, — відповів Марко.
З плином днів Чорнововк збагнув дві речі, які його засмутили. Перша була така: брат Кремінь сильно нагадував Ігоря. Кожне його зауваження смикало болючі нитки, які після смерті батька він вважав розрізаними назавжди, і Северин дедалі більше ненавидів призначенця. Друга річ полягала в тому, що брати провели значно більше часу в пошуках Савки, ніж разом із ним — тепер відсутність брата Павича перестала бути порожнечею, як у перші дні; всі звикли.
Це його дратувало. Северин ледь стримував кпини, коли Яровий, ніби нічого не сталося, дискутував із Бойком про майбутнє холодної зброї.
— Переконаний, що через двісті років шаблі лишаться тільки по музейних колекціях. Можливо, кожен чоловік матиме ніж або щось схоже, про всяк випадок, — міркував Ярема, потягуючи люльку. — А так усі воюватимуть із вогнепалом.
— От ти наче розумний, а все одно дурбецел, — реготнув Гнат. — Ти хоч раз піштоля заряджав? Чи рушницю? Уявляєш, скільки часу це займає? Тебе разів зо сім зарубають, доки стрельнеш. А якщо злива? Дурниці кажеш.
— Вважаю, що у майбутньому заряджання рушниці займатиме секунди. Хоч під дощем, хоч під снігом, хоч... Диявол! — Офелія спіткнулася на ямці, Ярема ледь не випустив люльку з руки, швидко обтрусив бороду від тютюнового попелу. — Глянь, мені бороду не пропалило?
— Та наче ні.