Вони й забули вже, який Савка з виду, — подумав Северин.
— Про що це я... А! Піштоль можна заряджати за мить, при цьому навіть не опускаючи його. Уявляєш собі таке?
— Ну ти й вигадник, — похитав головою слобожанин.
— До тебе ніхто не насмілиться підійти!
— І ти не наважишся ні до кого сунутися. Що тоді? Всі сидітимуть по ямах за милю один від одного та намагатимуться поцілити?
— А ще гармати, — захоплено продовжував шляхтич. — Уяви гармату, яку можна самому на руках переносити, ставити без лафету, а битиме вона вдесятеро далі ніж сьогодні.
— Гівно твоє майбутнє, — відрубав Гнат. — Війна боягузів. Зійтися з ворогом, бачити його очі, відчувати його страх, подолати власний — оце справжня битва! А ти хочеш ловити дурні кулі, які стрельне бозна-звідки якийсь чорт. У сраку такі війни!
Пан Клименко, у чиїх картинах майбутнього чумацькі валки складалися винятково з механічних возів, поза сумнівом, став би на бік Яреми.
— Слухай, ясновельможний, а пірначі також по колекційних клунях будуть?
— Оце вже дзуськи.
Гнат голосно розреготався, а його кінь Упир заіржав вслід за хазяїном.
Марко їхав останнім, а Пилип — провідником загону. Тому саме він першим угледів сцену, що зустріла ватагу в непримітному селі під назвою Ставища.
Біля тину при невеликій хатці чоловік із розпашілим обличчям намотав на кулак волосся жінки — наче лялькар, що тримає велику ляльку за нитку. Рука тягнула волосся вниз, відкривши небу заплакане жіноче обличчя та тонку шию з пульсуючою веною. Права долоня здіймалася і важко ляскала по щоках: по лівій, по правій, по лівій, по правій. Жінка намагалася затулити обличчя руками, але тоді він викручував їй пальці; вона пробувала вивернутися та відштовхнути його, а той сильніше задирав їй голову та вичитував фальцетом:
— Клята дурепа! Буде тобі наука! Скільки разів я тобі говорив... Скільки? Разів? Тобі? Говорив?
Кожен знак питання запечатував дзвінкий ляпас. Від ударів щоки та вилиці набули хворобливого червоного кольору, наче шкіра ось-ось лусне. Жінка беззвучно ридала, задихаючись від стиснутого у горлі крику.
— Навчу тебе... Запам'ятаєш надовго...
Він заніс праву руку, і цього разу його долоня стиснулася в кулак.
— Не займай.
Канчук вжалив занесену для удару правицю. Чоловік закричав, випустив волосся, і жінка вирвалася з полону. Важко дихаючи, відступила на кілька кроків, безсило повалилися на лаву біля вікна, затулила обличчя руками і затремтіла від ридань.
Чоловік перевів спантеличений погляд на черес Пилипа, на жінку, на власну руку, з якої проступила кров. Ступив у бік жінки.
Канчук свиснув, обплів лозою його ногу та смикнув. Чоловік гепнувся на спину, зойкнув, сів та закляк, утупившись наляканими очима у Пилипа. Він був настільки ошелешений, що не розумів, що відбувається.
Обличчя Пилипа перекосила така страшна ненависть, що Северин не впізнав його.
— Якщо посмієш знову образити її, — прошипів таврієць. — Я дізнаюся та повернуся по твою душу.
Канчук свиснув утретє, хлопавкою розпоров повітря прямо над вухом чоловіка. Той затулив руками голову, спробував закричати, але від переляку занімів. За сценою підглядали кілька сусідок — хто з вікна, хто з дверей — але від погляду Чорнововка поховалися у хатах.
Тривало все не довше кількох секунд, рівно стільки, аби Марко вирвався вперед та поклав руку на плече Олефіра.
Пилип обернувся. Марко повільно похитав головою. Северину здалося, що брат Варган зараз ударить Вишняка, але таврієць кивнув, педантично скрутив канчук та повернув його на місце біля сагайдаку. Кинув наостанок:
— Здіймеш на неї руку — зоглянься, чи не дивляться вовчі очі.
— Ав-ава, — пробелькотіли з-за тину.
Навряд чи чоловік бодай щось розумів. Із розсіченої правиці витікала кров. Жінка, так і не підвівши голови, лежала на лаві. Плач струшував її тіло, а обличчя приховувало розпатлане волосся. Олефір поїхав першим, а за ним і вся ватага.
Характерники дісталися місцевої корчми у мовчанці. Затим Марко повернувся до Пилипа і гримнув:
— Якого дідька, Варгане? Глузд за розум заїхав?
— Брате Кременю, — відповів спокійно Пилип. — Я мусив просто проїхати повз?
— Ні, — рикнув Вишняк. — Але ми мусимо захищати людей, а не калічити їх.
— Навіть якщо вони калічать інших? — так само спокійно перепитав Пилип.
— Якби ти того не зробив — зробив би я, брате, — втрутився Северин.
Марко озирнувся на нього, прошив лютим поглядом, хруснув пальцями, перевів подих і звернувся до всіх:
— Піду сам. Швидко розпитаю корчмаря та кого знадобиться. Якщо не знайду нічого, то їдемо геть. Наказую сидіти, трясця, в кульбаках, і не вскочити в неприємності за моєї відсутності!